Інколи буває і так: театр завершив сезон, актори пішли у відпустку, але раптом збираються пізно ввечері, щоб зіграти виставу. Так склалося цього разу в Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Вибір припав на одну з останніх прем’єр театру — Dogs. Для цієї постановки режисер Євген Чистоклєтов інсценізував повість Костянтина Сергієнка «До побачення, Яре!». Трагічна історія приреченості вільних собак (так і хочеться написати: людей — асоціації безвиході й приреченості нашого часу перетворюють героїв-собак на образи алегоричні), які у своє фатальне життя входять чесно і... світло.
У цій виставі режисерові довелося дебютувати і в ролі актора. Людина — Євген Чистоклєтов — несподівано вийде на авансцену і введе нас у світ Яра, це триватиме лише мить, а далі глядач ґвалтовно входитиме в біль — стрімко розвиватиметься дія, незважаючи на певну оповідальність тексту. Глядач не матиме змоги перевести подих, і навіть сльозу втерти не вдасться... Актори вражатимуть досконалістю фізичної форми, внутрішньою зосередженістю. Якщо актори повинні бути адвокатами своїх героїв, то в цій виставі «адвокати» — досконалі. Вражає робота балетмейстера Нінель Збері. Якщо ви гадаєте, що більшість часу вистави займають танці, то я вас розчарую — її праця непомітно-помітна в кожному поруху героїв вистави (хоча ніжні домашні песики — сестри Алексеєнко — таки потанцюють, кокетливо-звабливо). Ось перед нами чарівний Василь Баліцький, та за мить — різкий порух руки, і перед нами — Чорний — лютий злий пес, який веде зграю вільних собак. А за мить Гордий — Дмитро Бартков — одним стрибком перетне стрімко весь обсяг сцени, погляне у глядацьке серце відкритим дитячим поглядом, і глядач уже дивитиметься на світ його очима. Мудрістю і добротою сяятимуть очі Головатого — Богдана Балка, їх не вдасться приховати навіть за вимріяним капелюхом... Якою ніжністю тремтітиме біль Крихітки — Михайла Понзеля, і як приречено оберігатиме свій бантик Такса — Любов Мовчан. Як світло вмиратиме Кульгавий — Сашко Трифонюк... Неймовірна сцена сну зграї, скрученої в клубок, десь у глибині сцени кожен у своєму сні говорить-марить про сокровенне. Хочеться їх захистити і вберегти, наче ти тут у залі можеш змінити перебіг подій... Але там своя дія, в якій у певну мить «соло» буде віддано котові з японськими іменем Ямамото. Олександр Чешеров — досконалий кіт! Здається, що його пазурики вже роздирають чиюсь шкірку. Він уміє бути другом і не зраджувати своєї котячої натури, так що я вже не знаю, чи пишу про справжнього кота, чи про актора Чешерова... Як і вже складно збагнути, про кого ставив виставу Євген Чистоклетов — про собак чи про людей. Дивишся виставу, і болить тобі кожен покинутий пес, але далі — асоціативно повертаєшся у жорстокості нашого світу... так багато асоціацій на одну виставу. Але, найважливіше, ця вистава дає велику надію на день прийдешній українського театру. Принаймні, у Львові. І безперечно, в Першому українському театрі для дітей та юнацтва...
