Цілком випадково знаходиш в одному з берлінських готелів друковану білим на чорному рекламку нововиниклого музею і тут-таки думаєш: чому ні? Пізніше з'ясовується, що об'єкт розташовано дуже зручно — та сама лінія міської електрички, якою ти завше добираєшся до натужно перетворюваного в іншу планету центру об'єднаної столиці об'єднаної Німеччини. Кілька зупинок далі, з пересадкою на колись прикордонній Фрідріхштрасе, — адресу не тільки виписано, але й вималювано на рекламці з усією німецькою ґрунтовністю.
Ти переконуєш іще кількох друзів поїхати з тобою — немає бо для тебе нічого печальнішого, ніж самотнє відвідання видовищ. Друзі загалом погоджуються — без ентузіазму, але таки погоджуються. Зрештою, вони змушені ходити слідом за тобою — передусім своїм незнанням тутешньої мови. За допомогою чарівних німецьких слів ти рятуєш їх від голоду, спраги і блукань. І вони свідомі цього.
«Що це має бути?» — запитують вони по дорозі. «Я й сам не знаю, — відповідаєш і відразу ж переказуєш зміст рекламки. — Автентичний протиповітряний бункер сорок п'ятого року, бомбосховище. Три поверхи незабутніх переживань», — цитуєш з листка.
Насправді усе виявилося гірше, ніж можна було сподіватися. Глухі стіни, вказівні стрілки, сходи, каса, загримований білетер у чорній накидці, початок експозиції, найвищий поверх — Gruselkabinett, себто кабінет жахів. Темрява й туман, віддалені громи, блискавиці, завивання вітру, пугикання сови. Час від часу у світляних спалахах — розвалені гробниці, вставання лялькових мерців, велетенські таргани на стінах, перебігання щурів, регіт і свист диявола. Нарешті кількаразова поява єдиного живого персонажа — щоразу той самий упир з гарчанням атакував когось із вас, опиняючись десь зовсім поруч, за вухом і плечем, і так само зненацька розчиняючись у котромусь із цілком затемнених бічних коридорів. Після першого ж його нападу ви несамовито смієтеся й дедалі голосніше розмовляєте (клята психологія!), демонструючи свою цілковиту безстрашність. На прощання він знову виник з туману й ночі, переодягнутий і заляпаний червоною фарбою студент чи безробітний…
Наступний поверх був присвячений «спектакулярним медичним сценам давніх часів». Ампутація ноги в середньовіччі, переливання крові з ягняти в людину, прокидання пацієнтів у патентованих летаргічних трунах, операція на статевих органах, для проведення якої пацієнта підвішували за ноги до стелі, та інші життєрадісні картини. Німецький «дух винахідництва» дозволив усе це механізувати (рухи ляльок були дещо спазматичні, але це випливало з сутності предмета) й наповнити стогонами, вересками та зойками. Можна було дізнатися багато нового. А це вже незле.
І щойно третій поверх — підземелля — був присвячений власне тій, недавній історії. У таких місцях берлінці пересиджували нальоти союзницької авіації. Пронизливий голос із фонограми час від часу попереджував про «Achtung, Achtung!». Це було щось на близьку всім нам тему «ніхто не забутий, ніщо не забуте». Виявляється, в таких бомбосховищах люди погубили страшенну кількість якихось приватних речей — з них і склалась експозиція: від візитної картки Гіммлера (пощастило ж комусь!) до флакончика посполитих парфумів «Weisser Flieder», себто «Білий бузок». До того ж — тогочасні газети, передусім найофіційніша «Vоlkischer Beobachter», де в номері за 21 червня 1941 року ще немає ані слова про планований прийдешньої ночі початок східної бойової прогулянки…
Але як усе це поєднати, запитували ми. Можливо, так виглядає смітник постмодернізму? Можливо, американізовані жахи плюс історія медицини плюс пам'ять про війну повинні в сумі давати якийсь такий приголомшливий палімпсест буття — і всього за дванадцять марок? Чому б ні? Для цих йолопів, для цих роззяв, для цих усесвітніх туристів — хай купують, що дають, самі цього хотіли!.. Хай тішаться — не натішаться своєю свободою, хай ковтають свої вимучені розваги — все одно їм уже нікуди не вийти з останнього в Берліні бункера!..
