Був гарний травневий день, на похоронах зібралося чимало
народу, кадебешники, не криючись, фотографували присутніх — не для своїх
досьє, а радше для перестороги: щоб не перетворювали похорон на мітинг
і не давали підстав для антирадянських наклепів ворожим радіоголосам. Від
Спілки письменників, звісна річ, не було нікого — Чубай не належав до її
бойових членів і навіть за списками «перспективної творчої молоді» у них
не значився. Був сам собі Спілкою письменників і Головою Земної Кулі. Зрештою,
був більшим поетом, ніж ледь не всі тогочасні члени разом узяті.
Сьогодні важко собі уявити, що цей тридцяти-, ба двадцятирічний
хлопець (бо саме в такому віці наприкінці 60-х він стрімко з’явився на
львівських богемних обширах) був своєрідним «гуру», «Учителем», незаперечним
лідером і авторитетом для цілого покоління своїх не набагато молодших,
а деколи й трохи старших сучасників. Безумовно, він був видатним поетом
— поетом, який, здавалось, не знав учнівства, з’явившись на публіку готовим
генієм із кількома десятками віршів і парою невеликих поем, написаних у
18-22-літньому віці — віці Артюра Рембо і Леоніда Кисельова. Але він мав
також незаперечну особисту харизму, що виявлялась у всьому — від блискучого,
аж мурашки по шкірі, декламування власних поем — до чудової ерудиції, доброго
почуття гумору, унікального нюху на все нове й талановите і небуденного
імпровізаційного хисту, що дав йому змогу будь-яку ситуацію перетворювати
на своєрідний перфоманс.
Чубай зачаровував, гіпнотизував, утягував у гравітаційне
поле цілком іншого світу, який не конфронтував із довколишньою совдепією,
а просто її ігнорував із гидливістю й погордою. Це було щось нове для тогочасної
України, де переважна більшість інтелігенції на різні лади колаборувала
з режимом, а жменька дисидентів вела нерівну боротьбу з могутнім і здатним
на всі тяжкі гріхи апаратом насильства. Чубай відкривав шлях пасивного
опору — політично (як видавалось) безпечний, етично гідний та естетично
продуктивний. Він і його середовище не цурались контактів із політичними
дисидентами, як і з членами офіційних творчих спілок (принаймні з поряднішими
з них), але загальна постава була переважно аполітичною: мистецтво є вищою
цінністю і не повинне підпорядковуватись потребам так званого злободення.
Для тоталітарної влади, однак, така позиція теж була викликом,
бо ж промовляла до широких кіл молоді, не готової з різних причин на роль
професійних революціонерів та багатолітніх в’язнів комуністичних концтаборів,
а проте достатньо опозиційних щодо режиму та його ідеології. Чубай був
загрозою, бо поширював громадянське суспільство далеко за межі вузьких
дисидентських груп, витворював паралельний, непідконтрольний режимові літературно-мистецький
світ, розвивав альтернативне, незалежне від СПУ-КПУ-ЛКСМУ молодіжне інтелектуальне
середовище.
Крилата ленінська формула «хто не з нами, той проти нас»
була застосована до відступників із залізною (істинно-феліксівською) невблаганністю.
Під час масових політичних репресій 1972-1973 років багатьох молодих людей
повиключали з вузів, а самого Григорія Чубая заарештували за традиційним
звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді». Матеріалів проти
поета, вочевидь, було мало, виганяти його не було звідки (працював у театрі
робітником сцени), тож за декілька днів Чубая випустили — але разом із
майстерно сфабрикованою чуткою про його нібито співпрацю з «органами».
Чутка впала на сприятливий грунт: перелякана чистками інтелігенція
знаходила в ній переконливе виправдання для власної легкодухості, піднесеної
таким чином до рангу «мудрої обачності». І хоча найближчі друзі не відсахнулися
від поета, він, схоже, сам надзвичайно болісно переживав двозначність власної
ситуації. Уявлення про глибоку драму в його душі дає поема «Говорити, мовчати
і говорити знову» (1975) — єдиний поетичний твір, написаний Григорієм Чубаєм
після 1972 року (поза нечисленними перекладацькими спробами та справді
гарними віршами для дітей).
Попри «затемнену», сюрреальну образність, характерну для
всієї творчості Чубая, у поемі виразно зринають трагічні передчуття («я
ж насправді вмираю!») і настирливі, надривні мотиви переслідування і втечі
(«хай і на цей раз вони в нас не вполюють нічого», — на такій патетичній
ноті закінчується твір). Пізніші хвороба і смерть були, вочевидь, якоюсь
(великою?) мірою наслідком цього внутрішнього надлому, різновидом леверкюнівського
самогубства. Поет моцартіанської вдачі, буквально створений для втішання
свободою і натхненною роллю «душі товариства», задихався в атмосфері принизливої
підозрілості й страху.
Григорій Чубай найдужче любив трьох поетів, прочуваючи
в кожному з них споріднену душу і долю. Вони були цілком різними — Тичина,
Лорка, Аполлінер, але кожен був, як то кажуть, «поетом із ласки Божої»
і кожен виявився напрочуд беззахисним перед реальним, брутальним, немилосердним
життям. Воістину кожен був таким собі бодлерівським альбатросом — із підв’язаними
крильми, підрізаними горлянками, простріленими тілами.
Хоч як неймовірно, а вірші Григорія Чубая таки побачили
світ — і то вже другим виданням: львівське видавництво «Кальварія» — за
сприяння Асоціації українських письменників — щойно видало ошатний томик
його творів, доповнених спогадами про поета. Кілька касет із композиціями
на батькові вірші записав разом із гуртом «Плач Єремії» Григоріїв син —
Тарас Чубай.
Ні вірші, ані пісні не є «народними» і навряд чи коли-небудь
ними стануть. І, мабуть, це добре, що є у нас видатний поет, ім’ям якого
не називають вулиць і не забивають школярам голови. Він не писав для «мас»,
а лише для «своїх» — для вузького кола справді вдумливих шанувальників.
Людей, які однаково добре розуміють і мовлення, і мовчання. Які знають,
що в мистецтві й те, й те є однаково важливим і промовистим.
