Це ж треба, як буває — так довго мала намір помилуватися панорамою Києва з катера, а вибрала для цього доволі прохолодний і дощовий день. Утім, із палуби тікати не збиралася — мріяла уловити особливий молодий запах ранньої весни, подумки погладити очима знайомі з дитинства знову зелені схили, просто пограти з власною пам’яттю.
З’ясувалося, була завищена планка моїх бажань: від тотального обкурення, мабуть, ще можна було кудись заховатися, але від музики... Нахабно позбавлений смаку набір був «одягнений» у таку гучність, що не здавалося не проковтнути своєрідного примусового музичного харчування. Хоч захлинайся, але слухай! Напевно, комусь і подобалася запропонована убогість. Поставив крапку молодий голос співака, що командував свої умови:
«Короче, дело к ночи
А если — нет, Спокойной ночи!»
Бідолашний, очевидно, думав, що дріб’язковість безглуздих контактів і приниження жіночості роблять із нього чоловіка.
Хотіла налаштувати себе на байдужість — яка мені справа до чужих, молодих, не дуже чистих страждань. Не вдалося. Більш того, зовсім несподівано, а, може, якраз і природно, пригадала Голсуорсі та його «Сагу про Форсайтів». Очевидно, полярність, різка полярність масштабності почуттів його героїв і вміщена у вартість квитків похабщина, скинена на пасажирів, висвітлила ці нюанси. Якщо чесно, про Голсуорсі не забувала ніколи. «Сагу» практично знаю напам’ять, перечитувала з 19-ти років сотні разів, стільки ж років належу до жінок, які бачили в Сомсі — головному герої — справжнього чоловіка.
Рівно 100 років тому, у 1906 році вийшов роман «Власник», а майже 40 років тому — телесеріал за «Сагою». Спогад про нього не вицвітає досі — в моєму житті не було яскравішої сімейної оповіді, в якій ігрова культура акторів, смак і делікатність усієї творчої команди буквально сформували погляд, якщо бажаєте — розуміння: що таке, який він — люблячий чоловік, власник, котрий бере всю відповідальність на себе!
Цікавий факт, описаний в англійській пресі 40-річної давності.
Вересень 1968 року. Неділя. У мансарді невеликого цегельного будиночка сидить людина. Вона не може спуститися донизу. Весь перший поверх залитий водою, яка все ще прибуває. Але допомога близько. Над містом літає вертоліт. Чоловік, який висить на кінці спущеної із нього мотузяної драбини, стукає у вікно:
— Вилазь!
— Не можу. Я дивлюся «Сагу про Форсайтів».
У дні показу порожніли вулиці та кінотеатри, і навіть час вечірніх проповідей церковнослужителі переносили. Трохи пізніше (яке щастя, а цього ж могло не бути) телесеріал побачили і радянські глядачі. Я, тоді журналістка-початківець, виграла преміальне відрядження до Азербайджану. У розпал літа всі нормальні люди, які заздалегідь планують свою відпустку, виїхали зі спекотного міста. Ми ж із колегами в цю неймовірну спеку їздили в пошуках екзотики для газети. Увечері, додатково стомлені заміськими автобусами, поверталися до готелю і, нашвидкуруч плюснувши в обличчя трохи води (якщо не відключили), мчали до єдиного готельного телевізора — зараз прийдуть Сомс, Флер... І поринали в такий істинний бенкет; такими по-чаклунськи прицільними були страждання та злети почуттів, що, повірте, якщо це і не було самим щастям, то цілком могло його замінити. Тривалий час я взагалі не могла навіть чути, що хтось ще захоплюється «Сагою», Сомсом. Наївна молода егоїстичність прагнула хоч у думках стати також власником екранного Сомса — він лише мій! Зізнаюся, все життя у відділенні для фотографій маленького жіночого портмоне зберігаються не лише фотографії коханого чоловіка, дітей, але і... Сомса та Флер. Вони просто живуть зі мною, оскільки завжди під рукою в сумці. Хвалити себе за прицільність молодого вибору не можу — неможливо було не піддатися чарівливості сили особистості та її чистоти.
Яке везіння, що серед серйозних шанувальників творця епопеї про Форсайтів був шотландець Доналд Вілсон, начальник сценарного відділу телебачення. Він боровся за телевізійну екранізацію шедевра Голсуорсі, і напередодні 100 річчя від дня народження письменника (1867—1933) у 1965 мурозпочав роботу. Незвичність запалу, з яким взялися за справу, вже заздалегідь передбачала народження шедевра: на тлі монументального полотна, що охоплює 46 років історії Англії, приголомшуюча гра акторів (на думку всіх, насамперед Еріка Портера — Сомс і Сюзен Хемпшир — Флер), буквально приголомшувала та виховувала: навіть той, хто не відчував великого кохання, починав розуміти — ось що означає кохати. Упевнена, ця екранізація стала подією, я ж своє враження пронесла через усе життя.
Друзі актора згадували, як наприкінці зйомок (залишалися три епізоди) Ерік Портер опинився на операційному столі з нападом апендициту. Лікарі потім розказували, що підготовка актора до зображення останніх часів життя Сомса так заволоділа всією його суттю, що не найскладніша зазвичай операція становила серйозну небезпеку. «Якщо медицина виявиться безсила, — попросив Портер хірурга, — дозвольте операторам знімати моє обличчя в останні хвилини. Це буде найкраща сцена смерті, яку мені вдасться зіграти». На щастя, Портер уже через тиждень був у студії, а в госпіталі стурбована нянечка говорила родичам актора: «Зараз вижив, але ви стежте за ним — адже він такий старий». Так 40-річний Портер перевтілився в старіючого Форсайта. І в цьому теж велика масштабність особистості.
Але ж ця екранізація — формально всього-на-всього сімейна хроніка. Сьогодні, коли океани мильних серіалів, як Всесвітній потоп, змивають через непотрібність і трепет, і щирість, і відповідальність, і прагнення того особливого дотику, хто згадуватиме Сомса? Адже давно знеструмлені пориви цією масованою нісенітницею, загальнодоступним примітивом стосунків. Серіальні заклики бути простішими і ще простішими вже багато років приносять плоди чимраз більшої дріб’язковості та дешевизни. Зупиніться, пропустіть пил уперед, озирніться. Не поспішайте бути простішими, так, щоб коротше і зовсім коротше.
«Що ви думаєте про Сомса?» — запитували ми тоді в далекі дні показу фільму. Те, що й тепер, — відповіла б упевнено. Незамінні, на щастя, є, і кохають їх усе життя, а іноді і його бракує. Утім, це вже не про Сомса.
