Я живу в Північній вежі одного з найбільших тут готелів, такого нібито міста в місті, є ще Південна. Готель відомий, наприклад, тим, що свого часу в ньому було заарештовано одного з «роллінгів», здається, Кейта Річардса і, здається, за вживання героїну. Легенда свідчить про енергійне втручання дружини тодішнього канадського прем’єра, завзятої шанувальниці такого типу хлопців.
Я вже згадував про інший берег. Так от, його не видно, але нібито за винятково ясної погоди можна все ж побачити щось вельми неясне, якесь таке марево, Американську Мрію, Буффало, штат Нью-Йорк. Гаразд, про нього пізніше. Туди ще треба доїхати.
Я вперше на цьому континенті, посередині цього Нового Світу, до якого в нас одні ставляться зі сліпим дурнуватим захопленням («побачиш, як там люди живуть!»), інші — з легким іронічним презирством («рагулі, нічого людського, суцільний добробут і хокей, здохнути можна!»). Мабуть, уперше сюди варто прибувати не літаком, а все-таки кораблем, повторюючи шлях усіляких світових волоцюг, емігрантів, відтворюючи давні родинні перекази про трансатлантичне шукання кращого майбутнього, про грудку землі з України, про пасажирів четвертого класу і загибель «Титаніка». Якби я мав вибір, обов’язково прибув би сюди кораблем, я сів би на нього десь, наприклад, у Генуї і потім страшенно довго плив би, долаючи жахливу океанічну пустелю й поволі змінюючи часові пояси, аби врешті ступити на землі цих щасливців, цих рагулів.
Але я не мав часу на таку подорож — я змушений прибути вчасно, мене чекають великі звершення, адже ці «рагулі» саме тут, у «провінційному» Торонто (провінція Онтаріо), влаштовують один із найголосніших у світі літературних фестивалів. Свого часу тут виступали Еріх Яндль, Умберто Еко, Альберто Моравіа, Маріо Варгас Льоса, Сол Беллоу, Чеслав Мілош, Йосиф Бродський, Ігор Калинець. Це лише кілька імен — тих, які згадуються відразу... Ось іще деякі (виловлюю, наче рибу, з інформаційних каналів): Оксана Забужко, Леонард Коен, Томас Венцлова, Кендзабуро Ое... Торонто любить зірок і всіх їх запрошує читати перед публікою.
Тут особливо звикли шанувати емігрантів. Напевно, тому, що це така країна — вона з самих лише емігрантів і складається. Письменник, який одного разу вирішує полишити свою країну, можливо, покинути рідну мову, змінити себе, почати спочатку, з найпростіших слів, з найпримітивніших суджень («Я маю три романи. Я написав багато гарні вірші також. Я є думаючий, що моя література є дуже добре»), це завжди драма, це іноді фарс, але найчастіше це трагедія.
Цього року на всіх фестивальних читаннях, на кожній сцені є порожнє крісло з портретом індонезійця Ананта Тоера. Його не друкують, не дозволяють, не випускають. Його по-буддистськи голена голова щодня може бути стятою з плечей. Тисячі підписів вимагають від індонезійського уряду його звільнення. Але це порожнє крісло на сцені символізує всіх інших обмежених у свободі слова й пересування письменників. Їх, виявляється, ще так багато. А ми начебто й забули.
Дивна ця географія найновіших літератур. Дивне загалом це велике переселення письменників. Найчастіше — до Штатів чи Канади: з Пакистану, Сомалі, Шрі-Ланки або Гаїті. Чилієць Аріель Дорфман, один із провідних латиноамериканських прозаїків, колись утік від переслідувань Піночета. Його історія — це шлях від іспанської мови до англійської, зрештою, це не тільки його історія. Аріель Дорфман пам’ятає, що батьки його батьків колись жили в Одесі.
Зате канадець Скотт Саймон одного разу вирішив навпаки — він емігрував з Канади до Марокко, де живе на власній фермі ось уже понад два десятиліття. Канада здалася йому не надто вільною як для його естетичних і гомосексуальних провокацій країною. Канада недооцінила його... Важко жити в Канаді.
Дружина сомалійця (нині зі Штатів) Нуруддіна Фара, народжена в Лондоні алжирка, принагідно запитує мене: «А ви не збираєтесь емігрувати?» — «Який у цьому сенс? — відповідаю після хвилинного пережовування. — Ми вперше за свою історію маємо свободу слова. Держава не цікавиться нами — і слава Богу. Можна встигнути написати безліч добрих речей. Я не проти подорожей, але я люблю повернення». — «О, то ви — патріот?» — каже вона чи то з іронією, чи то зі співчуттям.
Я дуже не люблю цього слова, й тому мовчки дивлюся на озеро, за обрій — десь там, здається, лежить якась Америка.
№210 03.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
