Ось уже скоро вісім років, як до мене звідусіль долинають надривні плачі про «розірвані зв'язки». Складається враження, ніби нас із Росією жорстоко й болісно відмежовано якоюсь нездоланною стіною або й, чого доброго, розкинуто по найвіддаленіших цивілізаційних океанах. І нема на те ради. Насправді ж цілком достатньо звернутися до газет, радіо, телебачення чи й просто глянути на співгромадян, послухати разом із ними їхню улюблену музику, пригадати імена улюблених акторів, телеведучих, навіть поетів («ай да Пушкин!») — і все стає на свої місця. Розірвані зв'язки? І хтось хоче, щоб я цьому повірив?..
Безумовно, варто казати про інше: зв'язків як таких ніколи й не було. Було багатолітнє існування України в силовому полі російської культури, причому всіх без винятку реґіонів, бо навіть Галичина після ближчого з нею знайомства виявляється розташованою значно східніше, аніж про неї прийнято думати. Для того щоб існували зв'язки, мусить існувати взаємність. У Росії ж ніколи не ставилися до української культури принаймні як до рівноправної. Звичайно, десь і якось співали наших пісень. Чи, скажімо, видавали в перекладі якихось наших письменників — найорденоносніших здебільшого. Але Стуса не видавали й Калинця не видавали, незважаючи на все столичне вільнодумство.
То, може, саме тепер ці зв'язки, над якими стільки зойків, лише починають творитися? Може, це і є початок українсько-російських — нарешті! — культурних зв'язків? Може, в цьому й полягала суть «південного акценту» — засвідчити, що є така південна країна, така волога мова (не зовсім те саме, що «влажный язык»), така інакша література?
Уявіть собі чотиригодинний літературно-музичний «гала-концерт» за участю десятка українських і кількох десятків російських авторів у велично-помпезній залі Культурного центру України в Москві. Уявіть собі цей антураж (охорона, безгучні ліфти, блиск і розкіш, пізньобрежнєвський дизайн, бездоганна службова виправка офіційних осіб) — і цю публіку. Її таки зібралося понад сотню осіб, хоч у такій залі вона, безумовно, й виглядала дещо розпорошеною. Однак це була дуже впізнавана публіка — та сама богема, тусовка, однакова в Нью-Йорку, Станіславі чи Африці, брати і сестри, мамас-енд-папас, діти-квіти. Вони були страшенно невідповідні такому сліпучому, гідному значно багатшої країни інтер'єрові, вони дратували своїм шматтям і татуюваннями, від них щохвилини можна було сподіватися якихось вихваток — чогось нецензурного, наприклад. Група ветеранів з орденськими планками покинула приміщення вже, здається, після виступу самого Дмітрія А. Прігова. Попереду ще були Рубінштейн, Некрасов, Коваль, а також усі ці нові літературні українці, привезені з півдня.
Не знаю, наскільки присутні розуміли неперекладену (і в багатьох випадках — неперекладну) українську поезію. Залишається відкритою проблема співвідношення між тембром голосу, артикуляцією, фонетикою й семантикою, додається акцент. Проте залишається й інше — солодко-дражливе відчуття впійманої близькості, контакту, розуміння. Історія твориться не тільки на наших очах, а й нашими руками, як жартують вітчизняні мас-медіа. Здається, фестиваль зацікавив не лише спецслужби (як, до речі, в них із «розірваними зв'язками», хотілося б знати?).
Для історії залишаються фестивальний буклет із так і не перекладеними українськими віршами і подекуди курйозно перекладеною прозою, двомовна афіша із зазначенням пароля «Будьмо!», а також двомовний же збірник російсько-української критики, де на першій сторінці знаходимо авантюрну ідею упорядників про те, що найпросунутіші російські «книгоковтачі» невдовзі, вочевидь, почнуть читати споріднениими мовами, передусім українською — досвід подібних аберацій уже був у XIX столітті, коли блазенська «Енеїда» Котляревського перевидавалася в Росії 32 рази.
Цей світ і справді встиг дуже змінитися, ошелешено думаю собі. Й починаю обмірковувати хід у відповідь — можливо, фестиваль під назвою «Північно-східна говірка».
