Думка Шекспіра про те, що наш світ — театр, а ми в ньому — актори, не може бути банальною з однієї, але цілком достатньої причини. Вона правильна. Підтвердження цього маємо на кожному кроці. Чоловік, який ніжно обіймає щойно зраджену дружину і шепоче їй на вушко елегантно зліплений експромт, — уже не просто чоловік. Це актор. І часом дуже непоганий.
Грають усі: чоловіки, жінки, діти, грають навіть тварини. Професійний жебрак, наприклад, часто є таким собі міні-Шекспіром, творцем вражаючих скетчів. Пам'ятаю, на пероні провінційного містечка випало спостерігати за трапезою двох здоровенних гевалів. На «Правді України» — добрий шмат сала, цибуля, помідори... Горілку смоктали прямо з горла. Хлопці — кров з молоком. За якийсь час зіткнувся з ними в поїзді. Незабутнє видовище. В одного більмо на оці й гармошка в руках, другий — без ноги, з перекошеним обличчям. І так жалібно-жалібно співають, серце розривається. Дав я їм тоді карбованця за майстерність. Але справжній кайф до всіх нас прийшов із «перебудовою». Перші союзні з'їзди, подальші парламенти. На підмостки вийшли всі жанри театрального мистецтва. Трагедія, комедія, фарс, художнє читання унікальних за абсурдом монологів, батальні сцени. З парламентської масовки телеоператори вихоплювали вражаючі за фактурою мозолі облич, чесні до непристойності очі спілчанських Гомерів, чийсь пальчик, по саме нікуди запханий у носа. А незабутня сцена із жіночою туфелькою по «морді лиця» мужчини, а репліка спікера на кшталт «депутат Заєць не стрибайте по проходу». Весело було, хоч і трагі-, але комічно. Нині, на жаль, маємо кризу жанру. Депутат перестав спілкуватися з народом просто, тим самим позбавляючи його видовища себе. Народ дивиться на екран, звідки на нього телекліпає політичний сурогат, — «уперед, Україно», «бандитів у тюрми», «націоналізм нє пройдьот». Таке собі сповзання до низькопробного кітчу. Одурілий від обіцянок дядько вже не знає, кому вірити. Хліба не дали, видовище забрали. Тонкощі сценічного абсурду, які пропонує нам новий парламент, йому не по зубах. У цьому позначеному Шекспіром світі він плекає надію, яка вмирає останньою, і з достатньою мірою здорового мужицького цинізму плює на сценарій завершальної масовки штурму невідомо чого. Комуністичне «і как адін умрьом в борьбє за ето...» його ні на що не надихає. Та й саме «ето» вже ані лякає, ані смішить...
№232 03.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
