Якщо б Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка мріяв про тріумфальні гастролі, то йому обов’язково треба було б вибратись до Львова. У цьому місті їм захоплене сприйняття гарантоване, незалежно від репертуару і кількості прем’єрних вистав. Просто театр опинився на території, де його люблять безмежно і вважають своїм. А як інакше? Адже театр очолює львів’янин Богдан Ступка (і ніхто ніколи не погодиться на уточнення — колишній). З гастрольними виступами театр не був у Львові вісім років. Вистави, які театр представляв на Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Лев», не давали повного уявлення про творчий напрямок театру сьогоднішнього. І ось — дочекалися: з 7 по 16 вересня франківці гастролювали у Львові.
Перше, що вразило, — різномаїття режисерських імен, яких Богдан Ступка запрошує до співпраці. Його інтуїція і сміливість, як художнього керівника, вражає. Здається, він не боїться невдач і провалів, а просто довіряє людям, які пpиходять до нього з цікавими творчими ідеями. Він вміє зазирнути у майбутнє і трепетно зберігати пам’ять про людей, які творили його як актора яскравого і неповторного. То ж логічно, що гастролі у Львові розпочалися «Украденим щастям» Івана Франка у постановці світлої пам’яті режисера Сергія Данченка. Вистава, яка свої витоки бере зі Львова, із заньківчанської вистави, поставленої у кінці 70-х років минулого століття С. Данченком. І у львівській, і в київській виставі — Богдан Ступка (Микола Задорожний). Скільки часу минуло, скільки вистав перебачено... Нині Микола Ступки вже здається не той, але чомусь і через тридцять років щемить серце, коли він так гортанно-розпачливо, витягуючи букви вимовляє-виплакує оте єдине вистраждане слово: «А-н-н-о...» Вистава «Украдене щастя» справді знакова і для франківців, і для глядачів. А особливо у Львові, де здається більшість глядачів, які переповнили глядну залу Театру ім. М. Заньковецької, мали свої інтимні спогади, пов’язані з цією виставою, і не помічали тих огріхів, набутих з часом, які б обов’язково примітив прискіпливий критик. Але у Львові розпочалася декада театрального свята, яке не давало підстав для злослів’я.
«Провокатор» Б. Ступка так сформував гастрольну афішу, що зразу ж за канонізованим «Украденим щастям» поставив постмодерністську хореографічну драму «Соло-мія» — втілення авторської ідеї та режисури Олександра Білозуба. У цій ідеї є, безперечно, раціональне зерно: смішно було б ставити оперу про життя Соломії Крушельницької, ще б банальніше було ставити біографічну драму. Крушельницька залишиться для нас загадкою назавжди, оперною дівою, яка вразила світ і при цьому залишалася українкою. Тож — драматичний балет: історія двобою голосу і людини, мистецтва і банальності! Історія захоплююча і заворожуюча. Історія, якій не потрібні слова, тож їх звучання вривається якимось дисонансом у світ фантазії людської душі. Двоє акторів настільки досконалі у цій історії, що змусили глядачів у кожній наступній виставі чекати своєї з’яви. Це — Олександр Форманчук, виконавець Голосу, юний адепт Театру ім. І. Франка, і заслужена артистка України Лариса Руснак — Нуся, сестра Соломії Крушельницької. Про цих акторів варто писати окремі тексти, бо вже давно не доводилось бачити таких точних інтерпретаторів режисерської думки. І це стосується не лише «Соло-мії», але й інших вистав, представлених театром у Львові.
А далі — «Наталка Полтавка» Івана Котляревського у постановці Олександра Анурова. Вистава-візитівка — запрошення у світ українського етносу. Здається, все у цій виставі досконале, від розчулююче декоративної сценографії Андрія Александровича-Дочевського, музичного аранжування Олега Скрипки до акторських робіт, які творять яскравий неповторний ансамбль. Тетяна Міхіна, Лариса Руснак, Петро Панчук — досконале тріо, з любов’ю і легкою іронією в ставленні до своїх персонажів. Справжнє свято досконалої акторської форми. Від масовки до кожного образу. Жаль, що межі статті не дають змоги більш докладно розповісти про кожного актора. Зрештою, залишається лише порадити: якщо вам хочеться справжньої радості, то обов’язково подивіться «Наталку Полтавку» у франківців. Так прикро, що на Камерній сцені Театру ім. М. Заньковецької так мало місць. І якщо виставу «Увертюра «До побачення» львів’яни вже мали змогу побачити на фестивалі «Золотий Лев», то на виставу «Каїн» Байрона у перекладі Івана Франка попали справді щасливці. Ще й досі на душі радісно, коли згадаю досконалий акторський дует Лариса Руснак й Петро Панчук — Ада і Каїн, дитинно відкриті до світу очі й така гуцульська праісторія народження гріха! Режисер Андрій Приходько досконалий у своєму сприйнятті вічної історії, але, на жаль, взявши на себе два концептуальні образи — Ангела і Люцифера, — як актор програє собі самому як режисеру.
Досконала режисура чекала глядачів у «Царі Едіпі» Софокла. Роберт Стуруа залишився вірним собі. Його роман з театром імені Івана Франка склався настільки, наскільки українські актори його могли почути і відчути. Гастролі завершилися, спогади залишилися різні, сподіваємось — не в чеканні восьми років.
