За статистикою, яку опублікувало видання Kroenikoerer, шведи належать до найактивніших покупців газет у світі. Ще 1995 року у Швеції виходило 95 газет з так званою високою періодичністю та загальним тиражем близько 4,1 мільйона. Зараз кількість газет, звичайно, збільшилася, як і медіа загалом. Визначальним є те, що медіа-система цієї нордичної країни значно відрізняється від концепцій інших країн. Національні телебачення та радіо у Швеції фінансуються громадськістю та чітко відмежовані від приватних медіа. За громадське телебачення шведи щорічно сплачують приблизно дві тисячі шведських крон і вірять, що таким чином роблять медіа своєї держави більш незалежними. Оскільки гроші надходять від громадян, уряд не має жодного впливу на контент видань. Тому й довіра до ЗМІ значно вища. 2006 року одне журналістське розслідування навіть змінило хід виборів.
Українські журналісти ж можуть позаздрити шведським, позаяк шведські майстри пера мають доступ до всієї необхідної інформації, а державні структури немов за склом — у будь-який час можна отримати потрібний коментар і відповідь. Так, прес-служба податкової інспекції працює 24 години на добу та сім днів на тиждень. Під час мандрівки у Швецію «День» дізнався більше про медіа-світ цієї скандинавської країни, проблеми насущні тамтешніх журналістів і навіть «Суд Честі».
ШВЕДСЬКИЙ МЕДІА-РИНОК
Як розповів «Дню» президент Асоціації журналістських розслідувань Швеції, журналіст Sveriges Radio Тер’є КАРЛССОН, провідним інформаційним агентством новин Швеції є Tidningarnas Telegrambyrе (ТТ). Майже усі шведські газети, а також радіо та телебачення є постійними передплатниками на послуги новин ТТ, яке постачає своїх клієнтів інформацією про внутрішню та міжнародну політику, новинами спорту, звітами з фондових бірж, про події в економіці країни і т. д. Послугами ТТ користуються не тільки шведські ЗМІ, а й медіа інших країн Північної Європи.
Надзвичайно популярними є у Швеції є друковані видання. Найбільшою національною ранковою щоденною газетою Швеції є Dagens Nyheter. Газета Gцteborgs-Posten охоплює Гетебург та захід Швеції, натомість Sydsvenska Dagbladet домінує в Мальме та на півдні країни. Потужними виданнями є Fria Tidningen, Metrosv та Vдrlden idag. Найбільший тираж має вечірня газета Aftonbladet, яка є конкурентом Expressen та GT. Також у Швеції видають близько 150 газет місцевого та регіонального рівня.
Швеція відома своїм національним радіо Sveriges Radio, яке є аналогом британського концерну Бі-Бі-Сі чи німецького Deutsche Welle. На національному радіо Sveriges Radio є чотири канали, кожен з яких має своє спрямування. Р1 транслює важливі новини та є найбільш популярним, оскільки його слухають 50% реципієнтів. Р2 подає в ефір класичну та світову музику. Попри те, що канал транслюється на багатьох мовах, у тому числі національних меншин Швеції (арабська, курдська, китайська, російська), він маленький, і глядачів — лише 5%. P3 є молодіжним каналом (10%), а Р4 — найбільшим, який розповідає про місцеві новини (35%). Шведське радіо є найбільш популярним та користується високою довірою. І шведське радіо, і телебачення некомерційні. Найбільшим комерційним телеканалом є TV4, де транслюють розважальну інформацію та спорт.
Як ми дізналися під час спілкування зі шведськими журналістами, найактуальнішими темами у світі медіа цієї скандинавської країни є питання мігрантів та локальна корупція. За словами нашого співрозмовника, чиновники Швеції все ж таки не святі й, трапляється, крадуть невеликі суми. Це може бути тисяча доларів, наприклад. Тому тема боротьби з корупцією шляхом викриття та осуду таких випадків залишається однією з основних у розслідувальній журналістиці.
Як виявилося, шведські медіа дуже централізовані навколо Стокгольма. Проте шведські медіа-компанії намагаються налагодити зв’язок із багатьма країнами світу, в тому числі з Україною.
ПРОЗОРІСТЬ ТА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ
Великою перевагою для роботи шведських журналістів є те, що у цій скандинавській країні вся діяльність державних та комунальних органів влади є прозорою. Це давній принцип, який з’явився в основних законах ще у XVIII столітті та гарантує можливість громадського контролю. Він полягає в тому, що всі документи, вся інформація, в тому числі записи на плівках та інформація на комп’ютерах, що в розпорядженні влади, доступні для всіх.
«Як на мене, Швеція — чудова країна для того, аби працювати журналістом. Тут все прозоро, і є доступ до інформації, в тому числі про політиків, — продовжує Тер’є КАРЛССОН. — Можна побачити всі документи з судів, організацій, є щорічні та щоквартальні звіти. Ми маємо колосальні бази телефонів та адрес. Це дуже відкрите суспільство для роботи журналіста, адже майже вся інформація — публічна. Важливим є те, що в країні практично нічого не загрожує життю журналіста. Всю відповідальність за публікації несе видання та редактор. Хоча й сам журналіст має розуміти, що він пише. Були випадки, коли журналісти потрапляли в тюрму за публікацію неправдивої інформації, що пов’язана зі скандалами та великими грішми».
Для таких випадків у Швеції ще 1916 року заснували Шведську раду у справах преси, або так званий «Суд Честі». Він є найстарішим у світі та єдиним у своєму роді. Його засновниками були Національний прес-клуб, Спілка журналістів та Асоціація видавців газет. Також 1969 року у Швеції було створено Інститут омбудсмена у справах преси. Будь-який зацікавлений громадянин може надіслати омбудсмену у справах преси скаргу щодо опублікованого у пресі матеріалу, який він вважає порушенням журналістської етики. Отримавши заяву зі скаргою, омбудсмен дізнається, чи готова газета опублікувати спростування. Якщо врегулювати справу таким шляхом не вдається, омбудсмен починає розслідування, після якого можливі три варіанти розвитку подій. Він або визнає, що скарга не дає підстав засуджувати газету, або підтверджує, що отримані дані достатньо вагомі, аби передати справу до Ради у справах преси. Якщо ж порушення незначне, виносить газеті осуд без звернення до цієї ради.
Органи влади швидко розглядають запити громадськості та журналістів про надання документів і даних. Також у шведських законах прописано: на запити про офіційну інформацію завжди необхідно відповідати прямо. Коли службовець, до якого надходить запит, сумнівається в тому, чи можна видати документ або інформацію, він повинен негайно спробувати з’ясувати це питання. Службовець не може відповісти: «Я не знаю, чи можете ви отримати цей документ, я не встигаю відповісти на це питання одразу. Ви маєте знову прийти через тиждень». Громадянин, а тим паче журналіст, котрий зажадав ознайомитися з офіційними документами, повинен отримати їх протягом доби. Це просте правило, яке знайшло своє підтвердження в діяльності парламентського омбудсмена.
Одного разу медійні активісти, аби перевірити відкритість державних структур, вирішили надіслати листи з інформаційними запитами до 100 установ. «61 з них відповіла в той же день, 34 — через кілька днів, і лише 5 — через два тижні, — розповідає Тер’є Карлссон. — Є доступ до інформації, якщо ви проводите розслідування. Якщо захочете бути присутнім на якомусь із парламентських засідань чи послухати про податки, наприклад, чи піти в бюро зайнятості, ви просто йдете туди. Вам не чинять жодних перешкод, навпаки — прагнуть надати більше інформації». Отож є в кого переймати досвід.
