Його тексти сприймалися мов послання з якогось іншого,
нормального світу, де культура є просто культурою, а не «ареною ідеологічної
боротьби»
Як уже повідомляв «День», вчена рада Національного
університету «Києво-Могилянська Академія» присвоїла почесне звання доктора
honoris causa визначному вченому, академікові російської Академії наук,
професорові Віденського університету Сергієві Аверінцеву.
Побоювання скептиків, що в Україні вже зросло покоління, яке не знає,
хто такий Аверінцев, — не справдилося. Хоча, безумовно, його грунтовні
праці на кшталт «Плутарх і антична біографія» чи «Поетика ранньовізантійської
літератури» навряд чи можуть сьогодні претендувати на роль інтелектуальних
бестселерів — так, як це було в 70-ті роки, коли будь-яка, навіть найбільш
«вузькофахова» стаття цього вченого (наприклад, «Стоическая житейская мудрость
глазами образованного сирийца предхристианской эпохи. Увещевательное послание
Мары бар Сарапиона к сыну») шанобливо передавалася в інтелігентсько-опозиційних
колах із рук у руки.
Цей феномен може бути справді незрозумілий сьогоднішній молоді, котра
живе в світі, де брехні хоч і не поменшало, проте з’явилася можливість
відверто називати її брехнею, не ризикуючи наразитися за це на репресії.
У радянські часи такої можливості не було: найбільше, що могла зробити
освічена порядна людина без задатків героя і без свідомого вибору для себе
дисидентського мучеництва, — це лише ухилятись, відмовчуватись, не брати
участі у ганебному довколишньому дійстві, яке евфемістично називалося «утвердженням
марксистсько-ленінської ідеології».
Сергій Аверінцев участі в цьому не брав: його публікації дивовижним
чином поєднували в собі колосальну ерудицію, компетентність і — наукову
порядність, безкомпромісність. Його тексти сприймалися мов послання з якогось
іншого, нормального світу, де культура є просто культурою, а не «ареною
ідеологічної боротьби». Важливим був не лише зміст його праць, але і їхній
стиль, тон — сповнений глибокої внутрішньої гідності й відстороненості
від речей суєтних і кон’юнктурних.
Цю інтелектуальну чесність і непоступливість Сергій Аверінцев великою
мірою успадкував від батька, відомого вченого-мікробіолога. Сергій Сергійович
згадує, як його батько, тиха і скромна людина, рішуче відмовився у 1952
році вигнати зі своєї кафедри двох співробітниць тільки за те, що одна
була єврейкою (а саме йшли масовi гоніння на «безрідних космополітів»),
а друга мала серед родичів «ворогів народу».
Через неповних чотири десятиліття його син, такий самий скромний і тихий
кабінетний вчений, рішуче відмовився від Державної премії СРСР на знак
протесту проти кривавої бойні, влаштованої в січні 1991 року під Вільнюським
телецентром. Про цю «силу слабких» свого часу блискуче написав у однойменному
есе Вацлав Гавел; про неї згадали й учасники розмови з Сергієм Аверінцевим,
яка відбулась у редакції університетського часопису «Дух і літера» і в
якій узяли участь Вадим Скуратівський, Микола Рябчук, Леонід Фінберг, Костянтин
Січов, Катерина Петровська та Віктор Малахов.
— Свого часу один розумний англієць назвав радянські енциклопедії енциклопедіями
брехні в алфавітному порядку. Проте десь на межі 50—60-х років у цій країні
щось таки почало мінятися. Перший том «Короткої літературної енциклопедії»,
котрий з’явився наприкінці 1961 року, відкрив вдумливим читачам мало кому
відоме доти ім’я Сергія Аверінцева — ім’я, що невдовзі стало для радянських
інтелектуалів-вільнодумців так само емблематичним, як імена Бахтіна, Лосєва,
Лотмана, Мамардашвілі. Поняття «учений-енциклопедист» набуває справді особливої
точності й повноти у випадку Сергія Сергійовича Аверінцева — десятки його
енциклопедичних статей добре відомі фахівцям як окраса вже згаданої семитомної
«Літературної енциклопедії», знаменитого двотомника «Міфи народів світу»,
тритомника «Християнство». Однак найдивнішою була ваша участь у п’ятитомнику
«Філософська енциклопедія» — адже це видання перебувало під особливим ідеологічним
контролем і водночас виявилося (принаймні його останній, п’ятий, том) чи
не найбільш «ревізіоністським». Як це трапилося?
— Тут збіглися деякі обставини. Передусім були люди, які мали добру
волю і рішучість щось зробити. Крім того, це були шістдесяті роки, коли
начальство страшенно боялося «марксизму з людським обличчям», захоплень
молодим Марксом тощо. А от щодо «релігійного мракобісся» ніхто тоді ніяких
захоплень не чекав. Статті на релігійні теми у «Філософську енциклопедію»
були з самого початку замовлені, природно, войовничим атеїстам. І ось —
приходить стаття якогось важливого атеїстичного начальника. А в цей час
до редакції енциклопедії прийшов Юрій Попов — людина, в якій поєднані дивовижні
риси: порядність, хоробрість і глибочезний незворушний спокій. Він надсилає
статті до менe на відгук. І я пишу рецензію — Боже борони, ніякої суперечки
про de principiis, я лише зі скорботою зазначаю, що не згадані такі й такі
от факти, нічого не сказано про такі й такі обставини. Причому я намагався
прорахувати наперед, як тепер кажуть, яких імен і обставин автор явно не
знає і просто ніколи не чув. Автор, звісно, не тямив себе з люті: шматував
рецензію, кидав її в Юрія Попова (інколи з криком: «Геть поповщину!»),
гримав кулаком по столу і заявляв щось на кшталт: «Я анулюю всі мої договори
з вами, нічого вам писати не буду, а ви ще пошкодуєте!..» А потім почався
вже зовсім шахрайський роман. Юрій Попов просить мене написати статтю про
християнство. Я йому кажу: «Юрку, якщо у тебе вистачає божевілля замовити
мені таку статтю, мені було б дуже соромно, якби у мене забракло божевілля
її написати». Він для початку, розуміючи, що мій підпис у кінці статті
вкрай небажаний, замовляє людині цілком секулярній, але порядній, все ж
не войовничому атеїстові, Юрію Леваді щось таке соціологічне, на кілька
фраз, про світове християнство. Левада був повністю втаємничений у наш
задум і написав свій фрагмент, прилаштований у кінці, після моєї великої
статті. Отож хоча моє ім’я там теж було, але останнім стояло ім’я Левади.
І якщо якийсь ледачий начальник або цензор дивився на статтю дуже побіжно,
то він бачив лише його ім’я. Левада в той час уже шокував деяких соціологів
своїм лібералізмом, але професійним атеїстам відомий не був. Вдавався Юрко
й до інших хитрувань. Усе це видавалося дуже забавним, але коли том вийшов,
вибухнув великий скандал.
— Том цей наробив багато галасу не тільки в СРСР, а й на Заході. Навіть
французькі комуністи, кажуть, обурювалися «некритичним ставленням пана
Аверiнцева до теологічного матеріалу»!..
— Я пригадую дуже кумедне непорозуміння із одним західним читачем п’ятого
тому «Філософської енциклопедії». Коли том вийшов і скандали навколо нього
досягли ідеологічної комісії ЦК, необхідним додатком до доносів став переклад
рецензії, написаної мюнхенським єзуїтом, який, слава Богу, живий здоровий
і досі. Уявіть собі: навіщо людині в Мюнхені читати радянську «Філософську
енциклопедію»? Щоб зрозуміти радянську політику, для чого ж іще!.. Куди
«вони» там прямують... І ось шановний рецензент пише, що так, мовляв, і
так, ніхто нічого не помічає, а тим часом в установках радянської влади
намітився корінний поворот щодо релігії та філософського ідеалізму, — і
закликає звернути увагу на п’ятий том. Ну, я мушу признатися, ми довго
не могли зрозуміти, як це він там усе помітив. І згодом, набагато пізніше
я збагнув, що він і не міг по-іншому все це побачити.
— Це трохи скидається на відомий анекдот про американського президента,
якому розповіли про звірства Сталіна, на що почули у відповідь: «Не може
бути! Якби він зробив бодай дещицю того, що йому приписують, то його вже
давно переобрали б!»
— Я теж можу розповісти майже анекдот про одну мою німецьку знайому,
яка відвідала Санкт-Петербург і захотіла першого ж дня піти в Літній сад,
оскільки багато про нього читала і чула. Ну, а як західна людина йде в
парк? Вона підійшла до головного входу. І там прочитала: «Літній сад зачинено
на просушування». Того ж вечора в гостях вона розповіла пітерським друзям
про свою невдачу. Вони довго сміялися, а відтак пояснили їй абсурдність
її поведінки. Бо якби вона зайшла за ріг, то побачила б, що там є лазівка,
та й узагалі, як можна було не помітити, що Літній сад повен людей, які
прогулюються?!. Після цього моя знайома вивела закон, який слід було б
друкувати в усіх підручниках «совєтології» як «закон Емми Ріббенталь»:
«У вас скрізь мур, а в мурі завжди дірка». Тобто, у вас нічого не можна
— за визначенням, але з іншого боку, за рогом — можна.
— Ви говорили про часи більш-менш «вегетаріанські», а от як ви оцінили
б те, що відбувається в Росії сьогодні?
— Зараз, наприкінці століття і тисячоліття, в усьому світі люди трохи
розгублені. Раніше вони були перелякані і нещасні, але не такі розгублені.
Якісь найпростіші слова виявляються оспорені, деконструйовані не тільки
в мисленні, а й у дії. А щодо Росії, то сьогодні, здається, всі збентежені
перспективами політичних змін. Незрозуміло, якої міри може досягнути інфляція.
Нещодавно в телефонній розмові з одним видавництвом я спитав, чи не можна
трохи відкласти фіксування наших договірних відносин, на що почув: «Зараз
взагалі ні про що не можна говорити. Може, видавництво або навіть всі подібні
видавництва перестануть існувати в найближчі місяці». Йшлося про економічні
причини, але політичні перспективи теж непокоять людей. Те, що люди скрізь
перестали ставитися до політики з надмірною серйозністю, мабуть, само по
собі втішає. Однак я боюся, що ми, східні слов’яни, особливо вже точно
ми, московити, дуже зосереджені на крайніх полюсах етичної вертикалі: або
благородна самопожертва, або гола й безглузда підлота. Тим часом існує
певна середина — для рішень, які аж ніяк не стовідсотково духовні й етичні,
але практично мотивовані, зумовлені поняттям загальної користі, загального
блага — дуже древнім, але все ще недостатньо засвоєним у нас поняттям.
— А як ви оцінюєте нові геополітичні реалії? Здається, в Росії ще далеко
не всі з ними змирилися?
— Так, у Москві я зустрічаю іноді одноплемінників, які дивують мене,
запевняючи, що ніяк не могли уявити собі розпаду Радянського Союзу. Але
я відповідаю, що завжди чекав саме цього. Я чекав розпаду Радянського Союзу,
але абсолютно не чекав, наприклад, розпаду московського громадського транспорту.
Метрополітен, утім, ще працює, але автобуси і тролейбуси — вже ні. А щодо
розпаду Радянського Союзу, то моя мама (до речі, наполовину українка, в
дитинстві вона мені співала пісні на ніч, частіше за все на вірші Шевченка)
ще коли Хрущов змінив статус Криму... якого це було року?..
— 1954!..
—...Так, ще тоді вона спокійно мовила: «Коли Україна відділятиметься,
буде проблема».
— А що із сучасної філософської літератури привертає сьогодні вашу увагу?
— Коли я був хлопчиськом — у сталінському і післясталінському Радянському
Союзі, — я знав, принаймні з чуток, що я сучасник от таких і таких великих
композиторів, художників, письменників, а невдовзі дізнався і про великих
сучасних філософів... Незадовго до смерті Германа Гессе я носився з ідеєю
направити йому з Москви листа... І от — боги пішли один за одним, і сьогодні,
коли я роз’їжджаю по світу і можу переглянути в бібліотеці будь-яку книжку,
я значно менше розумію, чий я сучасник. Такий, очевидно, наш час. Я не
беру участі в розмовах про кінець філософії, поезії та усього іншого —
не беру участі також і в тому сенсі, аби стверджувати, нібито цього кінця
не буде. Я просто не знаю. Безперечно, ми повинні, кожна людина має знати
і щомиті пам’ятати, що вона помре. Але вона повинна також робити свою справу
так, наче якби виходила з хисткого припущення, що її життя продовжуватиметься.
У певному сенсі вона повинна бути готовою щосекунди піти, а в певному сенсі
— що, можливо, не легше — вона має бути готовою істотно, серйозно, з якоюсь
наївною впевненістю залишатися, продовжувати справу. І я вважаю, що таким
самим має бути наше ставлення до життя згаданих універсалій.
№179 19.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
