У моєму нічному житті є два різновиди кошмарних сновидінь, які повертаються до мене з певною періодичністю. Перший з них — що я знову відбуваю службу в армії. Другий — що я знову працюю в газеті.
Цей другий вимагає пояснень. Газета моїх кошмарів — це не газета взагалі, а коректорсько-лінотипний цех обласної «Прикарпатської правди», в якому я відбував свою примусову трудову повинність упродовж 1985—1989 років на посаді так званого випускового. Я ходив по друкарні в чорному робочому халаті, по лікті в друкарській фарбі, та кляв усе на світі. Головне відчуття того часу — дамоклів меч «офіціозу», себто якихось чергових партійних матеріалів, що їх будь-якої хвилини могли принести з телетайпа в номер. І тоді — новий набір, переверстка (одна сторінка, друга, третя!), нові коректури, нові поломки лінотипів, нова параноя з правками, нові розпорядження обкому, редактора, заступників, секретарів — до другої ночі, до третьої ранку, до п’ятої... Єдиною світлою плямою була нелегальна можливість час од часу потягнути чарку-другу з метранпажами де-небудь у їхній роздягальні й тихцем пошарудіти на тему цієї дебільної системи, котра всім настільки засіла в печінках...
І от через якихось сім років після завершення моєї «прикарпатської епопеї» я знову зв’язався з газетою. Мене часто запитують, чому так сталось, і що я в ній роблю, і невже я не боюся цієї чергової залежності. Я не завжди відповідаю на ці запитання достатньо артикульовано. Спробую ж зараз.
Мені добре працювати в «Дні», тому що саме тут я маю можливість залишатися самим собою й не шукати компромісів. Тому що в «Дні» є найбільший простір для вільного інтелектуального гуляння, себто виявлення неслухняних поглядів. Тому що всі ми постійно пізнаємо передусім себе самих, і ця газета стимулює до такого самопізнання. Вона нічого не диктує й не нав’язує, вона саме стимулює.
І останнє моє «тому що» — мені набридло жити в Україні безособистісній, безформній і розмазаній. І я — провінційний наївняк — хотів би мати якусь причетність до того, щоб вона ставала іншою.
Я вітаю своїх колег із дворіччям. Я щасливий, що пізнав вас саме тут і саме сьогодні, завдяки «Дневі».
№174 12.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
У моєму нічному житті є два різновиди кошмарних сновидінь, які повертаються до мене з певною періодичністю. Перший з них — що я знову відбуваю службу в армії. Другий — що я знову працюю в газеті.
Цей другий вимагає пояснень. Газета моїх кошмарів — це не газета взагалі, а коректорсько-лінотипний цех обласної «Прикарпатської правди», в якому я відбував свою примусову трудову повинність упродовж 1985—1989 років на посаді так званого випускового. Я ходив по друкарні в чорному робочому халаті, по лікті в друкарській фарбі, та кляв усе на світі. Головне відчуття того часу — дамоклів меч «офіціозу», себто якихось чергових партійних матеріалів, що їх будь-якої хвилини могли принести з телетайпа в номер. І тоді — новий набір, переверстка (одна сторінка, друга, третя!), нові коректури, нові поломки лінотипів, нова параноя з правками, нові розпорядження обкому, редактора, заступників, секретарів — до другої ночі, до третьої ранку, до п’ятої... Єдиною світлою плямою була нелегальна можливість час од часу потягнути чарку-другу з метранпажами де-небудь у їхній роздягальні й тихцем пошарудіти на тему цієї дебільної системи, котра всім настільки засіла в печінках...
І от через якихось сім років після завершення моєї «прикарпатської епопеї» я знову зв’язався з газетою. Мене часто запитують, чому так сталось, і що я в ній роблю, і невже я не боюся цієї чергової залежності. Я не завжди відповідаю на ці запитання достатньо артикульовано. Спробую ж зараз.
Мені добре працювати в «Дні», тому що саме тут я маю можливість залишатися самим собою й не шукати компромісів. Тому що в «Дні» є найбільший простір для вільного інтелектуального гуляння, себто виявлення неслухняних поглядів. Тому що всі ми постійно пізнаємо передусім себе самих, і ця газета стимулює до такого самопізнання. Вона нічого не диктує й не нав’язує, вона саме стимулює.
І останнє моє «тому що» — мені набридло жити в Україні безособистісній, безформній і розмазаній. І я — провінційний наївняк — хотів би мати якусь причетність до того, щоб вона ставала іншою.
Я вітаю своїх колег із дворіччям. Я щасливий, що пізнав вас саме тут і саме сьогодні, завдяки «Дневі».
№174 12.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
