Запитання «чи буде у нас Силіконова долина?» має абсолютно конкретну відповідь. І наштовхнула нас на цю відповідь вчителька фізики із села Баланівка Бершадського району Лідія Іванівна Кушнір. Вона розповіла історію двох братів-близнюків — Леоніда та Миколи Тузенків. Це неймовірно талановиті юнаки, переможці та призери багатьох міжнародних олімпіад з фізики та математики. Можливо, ці хлопці стануть у майбутньому нобелівськими лауреатами. Лідія Іванівна пишається такими учнями і шкодує, що вони вже не в Україні.
Недавно ми побували в Баланівці, завітали до затишної оселі Тузенків. Того дня був дома лише господар, дружина його поїхала в Київ зустрічати синів, які мали приїхати на канікули. Дмитро Пилипович виявився дуже привітною людиною і цікавим співрозмовником.
Шлях у велику науку у братів Леоніда та Миколи Тузенків почався у школі рідного села.
Навесні 2007 р. восьмикласники Льоня і Коля Тузенки увійшли до фіналу європейського конкурсу міжнародного чемпіонату з розв’язування логічних задач. І тоді місцева преса звернулася до всіх небайдужих людей із закликом допомогти хлопцям поїхати у Францію. Адже потрібно було 25 тисяч гривень. А у батьків — будівельника Дмитра Пилиповича і працівниці магазину Віри Дмитрівни — таких грошей не було. І вже думали відмовитися від тієї поїздки, але вчителі наполягли, що їхати треба, адже такий шанс рідко кому випадає. Отже, спільними зусиллями з допомогою меценатів зібрали потрібні кошти. Хлопці ж, образно кажучи, підкорили Париж, зайнявши перші місця у єврокубку! Організаторам навіть довелося терміново виготовляти другу золоту медаль, бо ніхто не сподівався на те, що переможуть два брати.
То була перша, але не єдина перемога. Бо далі хлопці, які після восьмого класу стали учнями фізико-математичного ліцею при Національному університеті ім. Т.Г. Шевченка, не переставали дивувати, стаючи переможцями або призерами різних міжнародних олімпіад — у Хорватії, Мексиці, Казахстані... І що цікаво: практично всі нагороди, медалі, призи — однакові, як кажуть, рівносильні.
На запитання, в чому ж полягає феномен братів Тузенків, батько назвав такі складові: найперше, дар Божий, далі — зусилля вчителів, які побачили цей дар і розвинули його, — це насамперед Лідія Кушнір та Лідія Дзюбенко. Потім —працелюбність.
Звичайно ж, як не назвати й батьків, які народили і виховали таких дітей. І створили умови, аби якнайповніше розкрилося їхнє обдарування:
— Якби ми проігнорували запрошення на різні олімпіади, не пускали їх, то це був би батьківський злочин, — каже Дмитро Пилипович. — Незважаючи на допомогу різних спонсорів, нам доводиться трохи сутужно. Але хлопці це розуміють.
З раннього дитинства Леонід і Микола нічим не відрізнялися від інших дітей — так само пасли корову (навіть на їхнє прохання батьки завели другу), ганяли у футбол, мріяли про те, що стануть футболістами, були комунікабельними, товариськими хлопцями. Але були в них риси, не зовсім характерні для інших — вони до всього ставилися серйозно, по-дорослому. Чи це стосувалося допомоги батькам по господарству, чи навчання, чи гри у футбол.
— Хлопці заощадливі, не потратять зайвої копійки, бережливо ставляться до одягу, речей. Нас дуже радує, що не перейняли ні в кого шкідливих звичок, — розповідає Дмитро Пилипович. — Коли в ліцеї їхня однокласниця опинилася під загрозою виключення через відставання з фізики та математики, вони допомогли їй у цих предметах. До речі, крім основних предметів, досконало вивчили англійську мову.
Близнюки завжди йшли попереду інших. І завжди одержували престижні нагороди не тільки у предметних олімпіадах. Скажімо, вони ставали переможцями акції «Гордість країни», мають відзнаки від президентів Віктора Ющенка, Леоніда Кучми, одержували стипендію від Святослава Вакарчука. А ще у їхній кімнаті в батьківській оселі є футбольний м’яч від Андрія Шевченка та чимало інших пам’ятних речей.
Батько з гордістю показує чималу теку із газетними статтями про синів. Але при цьому зауважує, що зоряна хвороба Льоні і Миколці не загрожує — вони дуже спокійно ставляться до посиленої уваги журналістів. Розуміють, що все залежить від них самих.
...А через кілька днів ми зустрілися із самими хлопцями, яким, до речі, сьогодні, 11 березня, виповнюється по вісімнадцять років.
Під час розмови юні вундеркінди просили не називати місце їхнього навчання.
— Нам потрібно вчитися, а не інтерв’ю роздавати, — в унісон сказали хлопці. — А якщо журналісти дізнаються про місце нашого навчання, то не даватимуть спокою і можливості вчитися. І навіщо нам зайва увага?
Вчаться Тузенки у дуже престижному закладі за межами України. Повністю віддаються навчанню. Адже самі зробили вибір із багатьох пропозицій, що їм надходили ще в ліцеї (до речі, закінчили його із золотими медалями).
Кілька думок після зустрічі. Найбільшим надбанням будь-якого суспільства є інтелектуальний потенціал. Це ресурс, який дасть можливість розвиватися в будь-яких реаліях. Прикладом такого розвитку є Японія. Адже, не володіючи великими запасами природних ресурсів, країна має високий економічний потенціал завдяки організації суспільства і розвиненій науці.
Розвиток науки і технологій має стати пріоритетом для України. Ці наміри активно декларуються нинішньою владою, і такі декларації є обѓрунтованими та абсолютно зрозумілими. Але чи відповідають декларації дійсності? Ситуація нагадує старий анекдот: «У нашій країні все робиться заради людей, і ми знаємо цих людей». Урядовці обіцяють побудувати в Україні аналог Силіконової долини. І якась компанія обов’язково отримає підряд на будівництво такого центру, тоді, можливо, наукове містечко набуде матеріальних обрисів. Але головним наповненням такого проекту є не будівлі та інфраструктура, а наукові кадри.
Наукові кадри в першу чергу є результатом освітнього процесу.
Публічна дискусія, яка ведеться на сторінках газети «День» та в інших ЗМІ з приводу реформування освіти, схоже, аж ніяк не впливає на наміри та дії влади. Мабуть, основною причиною такого стану речей є абсолютна відірваність чиновників від реального стану справ в освітніх закладах, нерозуміння мети і завдань, що стоять перед освітнім процесом. Від учителів доводиться чути про невиправдано величезний обсяг паперової роботи, що створює віртуальну видимість освітнього процесу і забирає левову частину часу, який так потрібен для безпосереднього спілкування з учнями. Про це кричать усі педагоги-практики, але цього абсолютно не чують чиновники. Для того, щоб у надрах системи освіти народжувалися майбутні генії, потрібно не запихати в їхні голови величезний масив різної інформації, а вчити думати і вмотивовувати їхнє прагнення до самоосвіти, стимулювати творчий підхід. Зрозуміло, що це прописні істини, але чомусь ці прописні істини не стають засадами формування освітнього процесу.
Чи маємо ми перспективу в створенні власної Силіконової долини?
Поки що, незважаючи на всі проблеми в освіті, ми справді багаті на талановитих учених і перспективну молодь. Але протягом всього часу незалежності України планомірно втрачаємо ці безцінні кадри через трудову імміграцію і так званий експорт мізків. Основною причиною цих втрат є матеріальна складова. Чомусь так склалося, що в нашій країні розподіл матеріальних благ має явний крен у бік політиків і чиновників. Тому головний герой роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшего» має друга в каліфорнійській Силіконовій долині, наш земляк і друг з Чечельника теж уже багато років працює програмістом у Канаді. І таких прикладів, коли українські «світлі голови» працюють на процвітання різних держав, — тисячі.
Є впевненість у тому, що через кілька років ми ще почуємо прізвище Тузенки. І при цьому згадаємо, що шлях у велику науку у Леоніда та Миколи Тузенків починався із сільської школи з подільської глибинки (чуєте, прихильники «оптимізації», а по суті — закриття шкіл?). Дуже хочеться сподіватися, що продовжиться цей шлях в Україні, а не десь у далеких світах.
КОМЕНТАРІ
Ліда КУШНІР, викладач фізики Баланівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, відмінник народної освіти, вчитель братів Тузенків:
— Село існує доти, доки існує школа. Людина гартує свою суть і стає особистістю саме в дитячі роки. Без цього становлення нації буде позбавлене основного — духовної основи, свого потенціалу. Закриваючи школи, держава, можливо, заощадить кошти, проте позбудеться набагато ціннішого, що сховане в щасливих очах дітей. Збережемо школу — возвеличимо духовність.
Василь ГОЛОДНЮК, сільський голова с. Луги Чечельницького району:
— Дітям потрібні якісні знання незалежно від місця їхнього проживання і соціального статусу батьків. Тому оптимізація шкіл дійсно необхідна. Не може малокомплектна школа, де один вчитель викладає три предмети, дати необхідні знання. Але оптимізація, яка закінчується закриттям шкіл, не принесе користі. Потрібний комплексний підхід, і цей процес необхідно починати зі створення інфраструктури, а не руйнування того, що є. Якщо не буде шкільного автобуса і якісної дороги, то сільські діти замість того, щоб отримати якісні знання, взагалі будуть відірвані від освітнього процесу.
Реформи мають покращувати життя, а не заганяти ситуацію у глухий кут.
Микола РОЗДОРОЖНИЙ, директор загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Нова Ободівка Тростянецького району Вінницької області:
— Право на якісну і повноцінну освіту мають усі діти, незалежно від того, де проживають — у селі чи в місті. Обов’язок учителів — правильно спрямувати дитину, помітити у ній і роздмухати оту маленьку іскорку, з якої повинен розгорітися вогонь творчості, розкритися на повну силу талант, як це зробили наші колеги із сусіднього Бершадського району. Звичайно, багато залежить від батьків, і я впевнений, що вони дуже правильно зробили і дали можливість хлопцям вирушити в самостійний політ, всіляко підтримуючи їх. От тільки варто подумати, чому самі брати обрали місцем дальшого навчання не Україну. Думаю, що вони добре зважували всі аргументи «за» і «проти», побачили, як у нас ставляться до наукової еліти. Час покаже, чи правильно вони вчинили. Хоча, на мою думку, це проблема не стільки їхня особиста, скільки загальнодержавна.
Щодо оптимізації освіти, то тут потрібно підходити виважено і вдумливо. Іноді поштовх до реальних кроків у цьому напрямку роблять самі діти й батьки. Скажімо, восени своєрідний демарш із школи сусіднього бригадного села Бережанка в Ободівку і Нову Ободівку зробили практично всі учні — понад сорок дітей. Вони побачили, що рівень навчання і виховання в нас набагато вищий, є комп’ютерні класи, спортивні зали, бібліотеки і т.д. Не хочу нічого поганого сказати про своїх колег із Бережанки, але ж ми маємо дбати насамперед про інтереси дитини. Хоч у зв’язку з цим несподіваним переходом виникло чимало проблем, їх вдалося розв’язати, і тепер діти здобувають повноцінну освіту. Можливо, про декого з них згодом дізнається широкий загал.
Приклад братів Тузенків, на мою думку, повинен стати показовим, про нього потрібно розповідати учителям, батькам, дітям. А таланти слід шукати всюди, у кожній школі. Бо така наша місія.
Світлана НИЧ, вчитель інформатики Чечельницької ЗОШ №1:
— Учні та їхні батьки стали більше цінувати знання після впровадження тестування. Мотивація для отримання якісної освіти виросла. Як вчителька і як мама, яка має двох синів — студента і школяра, я розумію, що шкільна система освіти потребує вдосконалення, тому зміни необхідні. Але в центрі цих змін повинні бути діти і їхні потреби, а не забаганки чиновників. Безкінечні шарахання в різні боки шкодять освітньому процесу.
Навчання в старших класах має бути профільним, і одним із завдань держави є забезпечення рівних можливостей для отримання таких знань. Профільне навчання можливе тільки у великих школах, які й повинні стати центрами підготовки для вступників у вищі навчальні заклади. А невеликі сільські школи мають забезпечувати якісну початкову освіту. Така школа — це не тільки освітній заклад, це ще й соціальна установа. Вчитель тут — це профільний спеціаліст, вихователь, психолог і якоюсь мірою навіть тато з мамою.
Лілія КОРЧЕВСЬКА, працювала сільським головою в с. Бритавка Чечельницького р-ну Вінницької обл., вчитель образотворчого мистецтва і музики:
— Школа в селі — це його основа і перспектива. Закриття шкіл —велика помилка. Звісно, легше закрити заклад, у якому навчаються 50 учнів, ніж створити необхідні умови, побудувати інфраструктуру, щоб село відродилося. Сільській школі потрібен широкий курс шкільних предметів, тому що в сільських дітей нема вибору між гімназією, профільним ліцеєм чи загальноосвітньою школою, а особистості потрібно розвиватися всебічно.
Я виросла в селі, сформувалась як учитель у сільській школі, мені не раз доводилося переконуватись, що сільські діти мають особливу образність мислення, вони добріші, щиріші, краще знають традиції і культуру народу. Якби держава дбала про своє майбутнє, вона б ніколи не рубала коріння, з якого виросла.
