7 липня
Наша волохата кицька і влітку, і взимку досить часто, а особливо тоді, коли в домі багато людей, ховається в шафу чи кошик, знаходячи все нові й нові затишні, безлюдні місця. Видно, вона, як і будь- яка жива істота, тікає від натовпу, шукаючи спокою, усамітнення.
Адже як часто ми страждаємо від щоденного насильницького перебування у натовпі: чи то в громадському транспорті, де інколи можна знетямитись від шмульгання по тілу чужих сумок, від товкотні чужих ніг по твоїх, від запаху чужого поту і гарячого дихання у твоє вухо, від голосних розмов, які мусиш слухати проти своєї волі; чи то в багатоквартирному панельному будинку, де чуєш, як сусідка зверху голосно верещить, а сусід-парубок ліворуч в будь- який час слухає рок-музику з такою звуковою наповненістю, що дрижать віконні шибки й у твоїй квартирі...
Позбавлення особистого простору, можливості побути наодинці з собою, розслабитися, позбутися необхідності постійно бачити себе — зі сторони, тримати своє тіло й обличчя в напрузі інколи втомлює не менше, ніж тяжка фізична праця. Душа просить тиші та спокою. Вона кличе туди, де дзюркоче по камінню неглибока спокійна річечка, де тихенько шелестить очерет біля канави, де в траві копошиться безліч безмовної комашні, та панує тільки один голос у світі — щасливий голос жайворонка десь високо-високо в небі.
