23 червня
Досить часто можна почути думку, що народ у нас інертний, далекий від політики та байдужий до її діячів.
Нещодавно переконалась, що це не зовсім так, їдучи у приміському автобусі, публіка в якому завжди галасливіша й безпосередніша, ніж у маршрутках, на які майже ніколи немає черги, де їдуть переважно молоді поважні люди, які або мирно подрімують, або трудяться над кросвордом, або самозаглиблено відгороджуються від інших пасажирів, або через кожні п’ять хвилин спілкуються по мобільному телефону. А в пільговому автобусі, на який пенсіонери, як і в недавні радянські часи, передчасно займають чергу, спілкування досить жваве.
Ще чекаючи транспорт на сонці, дві односельчанки, що спродали полуниці, досить напружено ділили місце в тіні молодого каштанчика, рухаючи туди-сюди свої кошики, бо в однієї там лежало масло, а в другої — ковбаса.
Напруження посилилось, коли при посадці в автобус одна другу зачепила кошиком. А справжні дебати почались під час руху, ніяк не могли дійти згоди: вікно відчиняти чи ні, бо одній парко, а друга боїться протягів.
Одна, з вигляду дещо виснажена, вже, певно, утомившись від перепалки, ще раз оглянувши почервонілу дебелу супротивницю, зло прорікла: «Чого ти лементуєш? Що ти розійшлась, як та навіжена Вітренчиха на трибуні?»
«Вітренчиха» від несподіванки вирячила очі та спочатку зовсім по-дитячому: «А ти.., а ти ще гірша... — раптом пожвавилась. — Глянь на себе. Та ти ж Прошкуратова!»
Народ у автобусі дружно вибухнув сміхом...
