30 березня
Знаю берізку, яка живе «не на місці», — певно, колись пришвінський «вітер-сіяч» приніс зернятко, яке впало й проросло тут, біля самого підніжжя гірки, розташованої з південного боку, куди за всіма законами природи нахиляється верхівка берези. Літом вона купає своє гілля в траві, що густо застилає цей південний схил. Як раз у цьому місці росте безліч дзвіночків — лілових, дрібненьких. Літом завжди заздрю берізці, як їй добре живеться, обігрітій сонцем, скупаній у траві, цілованій дзвіночками: слухає шепіт трави й тиху музику дзвіночків, голосне сюрчання коників.
Зате зимою, коли нападає снігу, він повністю нахиляє березу, втоптує в замети її голову, куди та вмерзає, не маючи змоги підвестися до самої весни.
Згадується, мабуть, березі літечко, її казкове оточення та грибочки-підберезники, які в тепло з’являються та в тепло пропадають. Усе життя їхнє проходить у теплі.
Легке життя в підберезника, але ж вік надто короткий — разів у сто коротший, ніж вік берези.
