9 грудня
За логікою — біль треба вгамовувати. Але виходить, що не завжди. Є випадки, коли біль треба викликати, будити. А надто ж тоді, коли із семи десятиліть про цей біль цілих шістдесят років заборонялось навіть шептати.
Моя покійна бабуся в 50—60-х роках минулого століття літочислення свого життя вела, використовуючи поняття «до голо ду» й «після голоду». Хоч куди б ми йшли з нею в «зелені» пори року, вона завжди показувала мені дикі рослини, коріння, листя чи плоди яких можна вживати в їжу. Завдяки їм бабусі вдалось зберегти в живих майже всю свою велику сім’ю (померла тільки старенька її свекруха), а п’ятеро дітей, народжених бабусею в двадцяті роки, вижили. Та пережите в’їлося в її пам’ять з такою силою, що навіть тоді, коли в кінці п’ятдесятих хліба на столі було вдосталь, у неї в двох–трьох торбинках із домотканого полотна були приховані «про всяк випадок» сухарі, які вона по мірі їх старіння обновляла.
Тому в передостанню суботу листопада ми (я та двоє моїх онучат, уже школярів) не тільки запалили свічку в себе вдома, а й розповіли ще завидна про акцію «Свічка у вікні» всім сусідам у селі. А коли стемніло, пройшли вулицею й нарахували 11 вікон, за якими живуть люди, котрим болить біль сімдесятирічної давнини.
