11 лютого
Іноді пригадую надвечір’я в селі. За день втомившись, вітер заховався в кущ калини — спочити й приколисати пташину. Останні промені сонця полишили верхівки дерев, і, скрадаючись, пішли за горизонт. На землю наповзають перші, ледь вловимі сутінки. В повітрі витає приглушений людський гомін, останні пташині спроби оспівати вечір. Та ба! — весь простір наповнює не дзвін, не бездарне сюрчання, врешті, не спів, а щось надзвичайне — звучне, мелодійне і таке спокійно-рідне. Перед таким маестро зблякне найвіртуозніший оркестр, буде здаватися нездарою найвправніший музика, жоден співак ніколи не втне такого співу. Тоді благаю, ні! — наказую: нехай замруть всі звуки, окрім цього. Прислухайтесь, співають цвіркуни. Так вдатно, віртуозно, від душі.
Лише в селі таке можна почути. Тому завжди поспішаю сюди — на концерт звичайних маестро-цвіркунів.
