1 вересня
Не люблю я собак, що хочте зі мною робіть, камінням закидайте — не люблю, і все тут. Ні, не подумайте, що я патологічний собаконенависник. Коли жив у селі, на обійсті у мене, гримлячи ланцюгом, бігав здоровенний собацюга, оберігав господарку від непрошених гостей, з дітьми і курчатами грався. Ми з ним дружили безкорисливою чоловічою дружбою.
А перебрався до міста — і почалося. Відчинив двері на сходовий майданчик — на припорожковому килимку калюжа із своєрідним запахом. У сусідського собачки така своєрідна реакція на червоне. Ступив на хідник — вступив у собаче лайно. Навпроти моїх вікон, через дорогу, парк Олеся Гончара. Дітям там гратися, пенсіонерам відпочивати — проблематично: і як ранок, і як вечір любителі четвероногих виводять сюди своїх «чад» — і прощай трав'янистий килим, прощавайте квіти.
Вийшов на Хрещатик — ой леле! — щось гидке, смердюче, людиноподібне белькоче: «Подайте, Христа ради, друзям чіловєчєскім на пропітаніє...» У підземному переході вовкодав з табличкою на шиї: «Мінє нада строчна опірація. Памогіте зберегти жість». А довкруги інваліди, без рук, без ніг, бездомні діти, голодні пенсіонери... Кому спершу подати милостиню?
Доконав же мене пес з верхнього поверху. День і ніч скавулить, гавкотить, чухається. Кожен його звук, кожен рух — у мене над головою, у голові мені. Я до сусіди. Сусіда: не розуміє, як можна не любити тварин. Я до жеку. жек за собак сплачено, ніяких претензій. Я — до міліції. Міліція: собачі папери в порядку, все законно.
Проблема з сусідським собакою розв'язалася сама собою. Старий був сусідський пес. Здох. Але ж інших проблем, пов'язаних з собаками, у нашому місті по саму зав'язку. Хто і коли за них візьметься.
А я, грішний, тим часом не люблю собак. Кидайте в мене камінням.
