25 жовтня
Тепер нарешті я можу дозволити собі цю розкіш — думати про тебе в минулому часі: було... Сталося це давно, але лише зараз це відкриття перестало бути стихійним лихом і стало істиною: простою, мов земля, справжньою, мов смак солі, нескасовною, мов вічність. Навіть кольори відтоді змінилися, ставши безжалісно яскравими, обпалююче холодними. Тепло вилучено не тільки з кольору — з дотиків. Здається, перестав діяти Закон Всесвітнього тяжіння (і славетний Ньютон марно підставляв яблуку свою лисину) — до тебе нічого не притягується, відчуваєш себе дзеркалом, що лише відбиває світ. У тому місці, де ще недавно були біль, і радість, і втома, і... все! — тепер провалля порожнечі. І тиша вечірнього бірюзового неба, готового провалитися ще глибше в синю чорноту, щоб пронизати себе світлом молодих холодних зірок... Невловимий рух — і осколки твоєї минулої дзеркальної самотності розсипаються блискітками Чумацького шляху! Небо, що закінчується зірками! Вся пишність і цнотливість чорного й білого, світла й пітьми! Немає більше сил ховати це в собі: радісним феєрверком найдрібнішого зоряного пилу я вливаюся в цей нескінченний світ! І пізнаю його! Адже це — я! Що було раніше? — Те ж саме! Що буде потім? — Те ж саме! Чого ще бажати?
