27 червня
У пилюці, на сухих споришах, харчувалася галаслива зграйка горобців. І там, у середині сірої зграйки, щось біліло. Спочатку мені здалося, що то заблуканий звідкілясь папуга. Однак то був горобець. Білий-білісінький — просто диво, він чудово почувався у жвавому гурті. Потім горобців щось налякало, вони спурхнули і полетіли.
Було це давно-давно, а от згадується. І щораз поряд із цим спогадом спливає інший.
...У дешевому костюмчику, веснянки на носі, ясний погляд світлих очей і — збуджене піднесення. Він забіг до нас у редакцію в перерві традиційної серпневої наради вчителів, тільки-но з інституту призначений до однієї із сільських десятирічок.
— Чув, що у вас літературна студія. Приймете до гурту?
Проте вірші приніс нескоро: в сільського вчителя завжди неспокійне життя. То була Поезія. Ми не заздрили йому — раділи, що впаде на невибагливі сторінки районки світлий промінь Високого Слова.
Дорога наша безкорислива молодість!
На жаль, іскра Божа впала на грунт, нездатний підтримувати горіння, що могло б протистояти всім незгодам життя. Білий горобець зник у сірих буднях. А мені назавжди запали в пам’ять чотири рядки з отих його перших віршів:
«Осінь в лісі. Тихо в лісі. Тихо.
Листя жовтизною пойнялось.
Там, у лісі, молоду лосиху
Водить красень лось...»
...Із вікна видно парк. Незважаючи на холод, уже наливаються соком брості і зеленого кольору прибуває щодень.
Нова весна. Нові сподівання. Та не з кожної квітки визріє плід...
І буде жаль. За надією. За красою. За Поетом.
