Улітку сталася зі мною ось яка пригода. Один мій колега знайшов собі коханку десь у вищому товаристві. І треба було йому поїхати з нею на дачу, але не вдвох (бо це ж уперше!), а з пристойною компанією, три на три, не більше. Він запросив і мене. Я телефоную сюди-туди, але всі мої коханки десь або на морі, або заміж повиходили. Давай, кажу, я візьму таку-то з нашої роботи. Ні, каже колега, вона, коли трохи вип’є, почне лихословити і все зіпсує, а це ж вище товариство! Тоді, кажу, я візьму свою жінку. Ага, каже він, усі будуть із коханками, а ти із жінкою?! Ось тоді я в останню мить, уже перед виїздом, зателефонував своїй двоюрідній сестрі, з якою не бачився років із п’ять. Сестра підсіла до нашої машини по дорозі на дачу. Вона з півслова все зрозуміла і грала благородну коханку блискуче. Правда, з лихослів’ям сталася осічка, бо моя сестра — вдова мента і колишня морячка. Отож, коли пішли перші тости, вуха в’янули! Ну, думаю, це — провал. Але вийшло навпаки, навіть краще, бо та, заради якої все це заварилося, збагнула, що вона серед своїх, і стала вільною у словах, забувши про вище товариство.
Розслабившись, хтось запропонував покупатися в озері. Еге, каже та, з вищого товариства, я без купальника! Сестра хоробро підморгнула мені: «Я теж, ну то й що?!» Коротше, всі розійшлися по кущах довкола озера. Ми із сестрою, опинившись наодинці, закурили, згадали батьків, дитинство та інші приємні речі багаторічної давності. Пізно ввечері всі роз’їхалися задоволені. І от після того я вже кілька місяців не телефоную сестрі, як, зрештою, і чинять справжні коханці...
№247 23.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
