День вчора був геть пропащий, але ввечері я одержав за це унікальну винагороду. Коли заходив до вагона метро, раптом побачив у натовпі дівчину, в яку був закоханий з п’ятого класу. І потім ще — довго й безнадійно. Бачимось ми рідко. Вона була така, якою я її люблю. Натовп притис нас одне до одного, і вона заплакала у мене на плечі. Я встиг подумати, що це вона, можливо, нарешті (через тридцять років) полюбила мене, тому й плаче. Я подумав про це, але не повірив, однак, мовчки поцілував її у вухо — вперше в житті поцілував. І тут вона сказала, чому плаче: позавчора померла її мама. Добре, що я не повірив у диво. Хоч все одно — те, що сталося, було дивовижною річчю, з тих речей, що трапляються лиш раз на віку.
№246 22.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
