17 січня
Може, тому, що перше десятиліття мого життя випало на післявоєнну сталінську пору, коли сільські господарі, що тримали корову, курей, мали спочатку віддати державі сотні літрів молока і безліч яєць, коли порося мусили колоти серед глупої ночі, щоб ніхто не бачив і не чув і не довелось знімати з нього шкуру, бо й ту треба було б нести до заготпункту, основним делікатесом тоді була риба, яку жителі села, розташованого в обіймах Дніпра та Ірпеня, ловили чимало, а до заготпункту «батько Сталін» милостиво не велів її приносити. Так воно і склалося на все життя — м’ясо, ковбасу місяцями можу не нюхати, а от риба, чи то річкова чи заморожена морська, на столі має бути. Отож, іду вчора купити риби, прошу зважити філе палтуса. Думаю, грамів 300—400 частинка рибини затягне. Оголошує продавець ціну мого товару — майже кілограм заважила. Не вірю своїм вухам і очам. Беру до рук рибу й уважно оглядаю її. А вона не просто заморожена, а вдало «вморожена» в пластину льоду, який обволікає тушку майже сантиметровою товщиною. Як розмерзнеться дома, натече з неї не менше склянки води. Не довго думаючи, повертаю назад товар. Нехай лукава Євина дочка їсть її сама.
