1 вересня
Не люблю Олександра Бойченка за те, що він не любить Росію. А Росію люблю у тому числі за те, що ніхто її не любить. Мені здається, що не любити — неконструктивно. Мені й самій не подобається не любити Бойченка, бо через це хтось напевно ж не любитиме мене. Бойченко, наприклад. На минулорічному Форумі видавців у Львові перед презентацією «Потяга до Польщі», у передмові до якого редактор і зізнався, що не любить Росію, публіці було представлено «Хорошого Сталіна» Віктора Єрофєєва в перекладі Олександра Бойченка. І мені так захотілося спитати, чого ж це Єрофєєв дозволив Бойченку перекладати свою книжку? Невже його не образила та передмова до «Потяга»? Може, він її не бачив? А якщо бачив, невже йому не захотілося захистити свою країну? Невже і Єрофєєв з його паризьким дитинством теж не любить Росію? Може, Росія — це така країна, яку взагалі неможливо любити, така собі «родина- уродина»? Я спитала, а Єрофєєв почав щось говорити про реформи. Любить чи не любить — не сказав. Десь за півроку я випадково побачила Віктора Єрофєєва у телевізійному ток-шоу «К бар’єру», присвяченому «Маршу несогласных». І саме у ту хвилину, коли я його побачила, він сказав: «Та любимо, любимо ми Росію! Тільки вона нас не любить». Отак я і дізналася: таки любить, але без взаємності.
