Цієї ночі приходив батько. Уперше за останні тридцять років — відтоді як помер. Був, як завжди, неговірким. Удвох вирішили поїхати до рідного села. На нашій вулиці ми опинилися ніби враз — так буває лише уві сні або ж у кіно. День був сонячним і якимось радісно-піднесеним, як буває навесні — на Великдень.
Край вулиці живе батьковий кум із дружиною. Ми вже наближалися до їхнього двору, і мені так захотілося, щоб усі бачили, що я йду з батьком (не бачилися ж он стільки!), аж погукала: «Іване Павловичу!» Із двору почувся голос баби Люби: «А хто там? Ходіть у двір, бо діда вдома немає, а я не дійду» (у неї хворі ноги). Батько ввійшов до двору відразу, а мені, щоб дістатися до хвіртки, треба було йти стежкою попід обривом. Ступивши кілька кроків, подумала: «Чому мені так важко йти, а батькові — он як легко?» Після цієї думки сон скінчився... Але та радість залишилася зі мною. Натомість згадалося, як кликав мене батько, хоча до цього жодного разу не могла згадати. Він називав мене Вєркою, але не з тією інтонацією, із якою кажуть ім’я сварливої жінки, а так, як називають улюблену маленьку пустунку.
...Наступного дня, за всіма народними прикметами, мав би падати холодний березневий дощ. Натомість погода видалася напрочуд теплою й лагідною — як привіт від батька.
