1 березня
Моїй десятирічній онучці, врешті-решт, повезло, чого вона так довго все своє життя чекала: випало щастя у складі дитячої групи з'їздити на відпочинок до Німеччини. І хай це було саме в лютому, і хай додому як сувенір, привезла кашель. Але в її житті це було яскравою подією, про яку Катя з захопленням розповідала на домашній «прес-конференції».
Як Катя зустрічалась після розлуки з мамою, я не бачила. А ось її зустріч із татом, який прийшов дещо пізніше з роботи, ми вже всі його чекали, довелось.
Почувши дзвінок, дівчинка прожогом побігла до дверей, з криком «Тато!!!» повисла у нього на шиї, осипаючи його обличчя поцілунками. Скільки у тому дитячому порусі було виплеснуто тепла, любові, чекання, що у свідків цієї сцени навіть набігли сльози на очі.
Моєму архіпорядному чоловікові й такому ж архіпорядному батьку моїх дітей якось не довелось в житті викликати у своїх дітей такого вибуху емоцій. Так констатую побачене. І щиро по-материнськи радію за свого сина, що зумів за 10 років батькування стати для своєї кровинки настільки рідним і дорогим.
