11 квітня
Озираючись назад з висоти «поважних» років, дивуюся деяким своїм, можна сказати, непродумано-емоційним вчинкам.
Після закінчення інституту мене за розподілом закинуло аж до «міста хлібного» — Ташкента. Вірніше, до селища, де жили татари, репатрійовані з Криму. Розваг ніяких — кіно в клубі, танці. Тому коли невідомо яким вітром в нашу глухомань занесло інструктора парашутного спорту, прогавити цей момент було аж ніяк не можна.
Сім днів нас вчили, як складати парашут, правильно стрибати та інших азів. А потім з обіцянками видати значки повезли на літовище. Екіпіруюся для стрибка: на ноги — чоботи 42-го розміру (більша площа приземлення, як сказали); на голову хтось дав шапку-вушанку (напевно, щоб стропи вуха не відірвали).
І ось настав момент істини. Завантажуємося до навчального літака. Невідворотно рухаюся до прірви — відчинених дверей (висота 800 м). Легкий поштовх інструктора в спину — і вільний політ — усього, не пам'ятаю точно, три секунди. Але вони здаються годинами. У голові лише одна думка: «Навіщо це менi?!»
А ось і вона, земля. Яке там охайненько встати на ноги, скласти парашут?! Він збиває з ніг, накриває з головою. Встигаєш тільки, все зім'явши, якнайшвидше забратися з поля. Зустрічали нас у селищі, як героїв, — з квітами. А от обіцяних значків, на жаль, так і не дали.
