Після мого відрядження до Чечні пройшло досить часу для того, щоб побачене і пережите там просто застаріло. Пішло у минуле. Назавжди. Безповоротно. Але, як у зачарованому колі, після недовгого затишшя, перепочивши, війна знову починає розстрілювати на клапті надії на інше життя. Розриває фугасами на шматки зародки миру. Вже стільки років поспіль сьогодення тут нічим не відрізняється від минулого. Тільки кількістю вбитих і поранених. Коли війна спить — втрат менше. Тому неважливо, в який час написані ці нотатки. Хай усе відбувалося не вчора, але сьогодні воно залишилося таким же. І ця постійність — жахлива.
«А тебе чого туди несе?!» — відповіді на це просте запитання я не знала.
Тому, не вдаючись у філософію, пояснювала: отримала, мовляв, завдання редакції зняти кілька репортажів про життя російських солдатiв у Чечні.
Цікаві, як правило, здивовано знизували плечима. На цьому дискусія на тему: чи місце жінці- журналісту на війні, стихала.
В обідраному аеропорту Мінвод мене зустрічала «наша людина». Імені її я не називаю свідомо, нехай буде просто колега. До його обов’язку входило доставити мене до П’ятигорська і допомогти знайти машину до Моздока.
Через пізній час прильоту краси Кавказу дорогою з аеропорту до П’ятигорська побачити не вдалося. І це було не єдиним розчаруванням. Колега детально пояснив, що до Моздока я сьогодні також не доберуся. Вночі в цьому напрямі водії вважають за краще не їздити, так що доведеться ночувати в П’ятигорську, а рано вранці їхати далі.
У маленькому п’ятигорському готелі з огидним ще з радянських часів казарменим інтер’єром і телевізором у холі пильна покоївка на поверсі мене відразу жорстко попередила: «Здаєте ключі — отримуєте пропуск, не здаєте ключі — пропуск не віддам, а без пропуску вас ніхто назад не пустить».
Підозріло подивившись на колегу з моєю сумкою, вона явно мала намір прочитати мені ще і правила відвідування гостей, але промовчала, кинувши навздогін, що води ні в готелі, ні в місті ще добу не буде. Ремонт водопроводу. Поки я намагалася вмитися газованою водою, колега домовився про машину до Моздока.
На виході з готелю мене чекав маленький неохайний водій явно не слов’янської зовнішності.
— Гарик тебе повезе! — гордо повідомив він.
У стані тихої паніки я прошипіла колезі:
— Ти впевнений, що з ним їхати безпечно?
— Мене тут знають, — відповів він і пояснив — Гарик ображається, що інших водіїв я наймаю, а його ні, довезе, не сумнівайся, інакше роботи більше не отримає. Піду вечеряти.
Аргумент видався мені маловтішним. Бурмочучи собі під ніс, що на майбутню роботу Гарика мені наплювати, я попленталась за колегою в ресторан.
За вечерею ми розговорилися. Я знала, що у колеги дивна доля, але без подробиць. Він чеченець. Був прес-секретарем Джохара Дудаєва. Всю першу чеченську війну воював за незалежність свого народу. Сидів зі зброєю в горах.
— Ти знаєш, журналісти, які тоді до нас пробиралися в гори, знали, що нічого не потрібно нести, крім газет. Інформаційний голод. Коли приносили газети, до мене в землянку часто приходив Шаміль Басаєв. Розставить пости та читає до ранку. Всі газети перегорне від першої сторінки до останньої. А я тоді вірші писав. Ці вірші першими опублікували ваші хлопці з УНСО у своєму журналі, а з журналу вірші потім якось передрукували західні видання. Мене після цього називали романтиком чеченської війни.
Чесно кажучи, я слухала з відкритим ротом. Після 1994 року в період виборів у Чечні колега став прес-секретарем Аслана Масхадова. Виграв разом із Масхадовим вибори і в нагороду отримав портфель міністра інформації в уряді Масхадова. Пізніше почалися розбіжності. Колега вважає, що незалежність чеченський народ повинен завоювати безконфліктним шляхом, й ідеології вахабізму в Чечні не місце. У нинішню війну він працював журналістом. Спочатку, на телекомпанію НТВ, потім на нашу, ОРТ.
Масхадов його засудив до розп’яття на хресті за зраду. Колега змушений був утiкати з Чечні, забравши з собою двох синів. Мати та дружина їхати з ним відмовилися. Вони залишилися в Грозному і зреклися його.
— Головне, що ти вивіз дітей звідти, — намагалася я втішити колегу.
У першу війну він друкував листівки та газети, а його старший син, тоді хлопцю було не більше восьми років, бігав і роздавав газети вулицями Грозного.
Дитину могли вбити. Яка віра, яка ідеологія варта дитячого життя? Він моїх аргументів не чув.
— Ви ніколи не зрозумієте наш народ. Якби я зараз був у Чечні, я був би в горах, зі зброєю. Я щодня відчуваю, як ви потихеньку від мене живого частинку відрізаєте. Ось уже зап’ястя немає, потім руки…. Ви нас вбиваєте щодня, а нас усього мільйон…
Я промовчала, розуміючи: в ньому говорить біль.
Біля входу в готель охоронець мене жорстко попередив:
— Я Вас розбуджу о п’ятій. Гарик сказав.
Ми попрощалися з колегою. Далі мені потрібно було їхати одній.
Рано вранці Гарик уже не здавався таким страшним. Він був чистий, поголений і одягнутий відповідно до дивної моди представників деяких східних народів: шкіряна куртка мило поєднувалася з тренувальними штаньми фірми «ADIDAS».
Дві з половиною години шляху Гарик хвалився знайомством із високопоставленими чинами, які заїжджають відпочити до П’ятигорська. Виходило, що для багатьох вельмож Гарик був просто незамінним і як водій, і як сутенер, і як помічник по господарству. На знак прихильності до мене Гарик припас грушу. На знак вдячності до нього мені довелося грушу з’їсти, хоча з ранку, після шкільного віку, п’ю тільки каву. За базіканням Гарика час минув непомітно. Зсадивши мене на блок-посту біля аеродрому в Моздоку, Гарик по-господарськи порадив військовим посадити мене на попутку до потрібної будівлі, оскільки територія військового містечка в аеродрому величезна, а сумка у мене надто важка. Військові хмикнули, але кивнули головою, погоджуючись із Гариком.
Цей блок-пост на в’їзді на територію аеродрому, як і всі інші (за кілька днів мені вдалося побачити і проїхати їх безліч), охоронявся подвійним нарядом: військові плюс міліція. До шлагбаума була прив’язана мотузка. На мотузці чергував солдатик-строковик. Функції його були прості. Смикати за мотузок, пропускаючи машини. Але закрити шлагбаум вчасно солдатик, як не старався — не встигав. «Невідомо, хто важить більше: солдатик чи шлагбаум», — подумала я спостерігаючи, як старанно пихтячи, обсипаючи градом офіцерської лайки, хлопчина старанно тягне мотузок вниз. За п’ять хвилин, поки я чекала попутку, офіцер наобіцяв солдатику стільки покарань пiсля повернення в частину, що вистачило б на цілий полк, а мій словник солідно поповнився зворотами ненормативної чисто російської лексики.
Добратися потрібно було до будівлі Представництва адміністрації Президента Росії. Там співробітники прес-служби повинні були виписати, згідно з моєю акредитацією, польотний лист і відвезти до найближчого вертольота, що летить до Ханкали. Без такої акредитації, виданої в апараті Ястржембського, нині жоден журналіст на територію Чечні не потрапить.
— Вертольотів сьогодні, напевно, не буде, туман, — бадьоро повідомив працівник прес- служби, поговоривши з кимось по телефону, — ось хіба МВС полетить, так це ви самі йдіть просіться.
На вертолітному майданчику МВС звучала музика і марширували льотчики. Генерал Якунов нагороджував підопічних. Пiсля закінчення церемонії генерал здивовано на мене подивився.
— А тебе куди несе?
— ГРТ, до Ханкали, — бадьоро відрапортувала я.
— Що, на ГРТ мужики перевелися? — хмикнув генерал, — Сідай, журналістка..
Від Моздока до Ханкали півгодини льоту. Вертушки летять швидко і низько з міркувань безпеки. Тому вагончик, в якому я мала жити, на околиці військового містечка в Ханкалі зверху було видно добре.
Вивалившись iз вертольота, я озирнулася з явним здивуванням. Мене ніхто не зустрічав! Я наївно чекала, що наш журналіст Макс стоятиме на льотному полі, щоб допомогти піднести мені сумку.
Пил, бруд. Бетеери та танки iз солдатами на броні йдуть суцільним потоком. Військові намети майже до горизонту. Зіндани, мішки з піском, вартові. Покривлена гусеницями дорога. Бруд і пил. Ханкала.
Біля вагончика чиясь рука підхопила мою сумку.
— Фельдмаршал Петрович, — галантно представився чоловік середнього віку.
Реагувати на незвичайний титул я була просто не в змозі. Вигляд плацкартного вагона приголомшив мене до глибини душі. Я з жалістю пригадала рідну шовкову піжамку, взяту у відрядження, і зрозуміла, що спати мені доведеться щонайбільше в спортивному костюмі, в гіршому разі — в куртці та светрі. За моїми першими враженнями, побут журналістів у Ханкалі небагато чим відрізнявся від побуту бомжів у Києві.
— А це наш Льоша на прiзвисько Чубайс. Він завідує дизель-генератором. Світло до 23.00, — представив Петрович солдата. Солдат зосереджено намагався пропхнути польову мишу через шийку пластикової пляшки.
— Так, тут мишей море. Вночі прямо по обличчю бігають, так що не вищи, — попередив Петрович. — Ну, пішли Макса будити.
Макс зі знімальною групою вночі повернувся з гір. Нічний бій плюс подорож мінними полями, схоже, справили на нього менше враження, ніж моя поява в Ханкалі.
— Боже, — простогнав Макс, — ну тебе чого сюди принесло…
Він сів на полиці, кисло розглядав мене хвилин п’ять, потім приречено запитав:
— Горілка є?
Я брязнула на стіл пляшку. Після першої чарки Макс сповнився якоюсь похмурою рішучiстю.
— Гаразд, хочеш військовий побут — буде. Хустка є? Їдемо до Меськер-Юрта до моїх знайомих омонiвців.
Хустку ще в Москві мені дали жалісливі дівчата з нашої служби забезпечення і суворо наказали, щоб в Чечні з непокритим волоссям я не ходила, відразу зрозуміють — росіянка.
Як не дивно, нашій дикій компанії: Макс у бандані, я в хустці, оператор і відеоінженер (єдині пристойні на вигляд), досить швидко вдалося зупинити якийсь армійський «Урал». Кузов машини був забитий щебенем. Моїм спробам забратися в кузов поклав украй молодий офіцер.
— З вами дама? Прошу в кабіну.
Бокові вікна кабіни було закрито бронежилетами. Так їздять практично всі військові машини в Чечні. Часто бронежилетами обшивають кузов. Якщо потрапляєш під обстріл, можна під прикриттям бронежилетів вести зустрічний вогонь. До перехрестя ми добралися за лічені хвилини і невдовзі вже тряслися в мирній чеченській вантажівці в бік Аргуна.
Водій-чеченець обіцяв підвезти нас до стоянки чеченського таксі.
Таксі та базари — острівці мирного життя. Відносно мирного. На базарі в Грозному не так давно знишка вбили восьмеро наших солдатiв. Хлопці вийшли купити лаваш, сигарети…
Вздовж дороги чеченські жінки смажать шашлик. На довгих столах виставлено на продаж п’ятилітрові бутлі з бензином. Табличка сповіщає, де яка марка. Бензин женеться на ретельно схованих міні-заводах. Зовні принцип нічим не відрізняється від самогоноваріння. Якість бензину — жахлива, але він дешевий — 45 рублів (приблизно півтора долара) п’ять літрів. Відходи мінізаводи скидають у Терек. Масляні плями повільно несе течією. Чомусь боротися з бензиновими «самогонниками» почали тільки зараз. Підрозділи типу СОБРа чи ОМОНа розшукують мінізаводи та висаджують їх у повітря.
Чеченське таксі — звичайні жигулі без пізнавальних знаків, до воріт бази омоновців нас не довіз. Зупинився на пристойній відстані біля таблички «Стій! Стріляю!». Далі без дозволу незнайомій машині їхати не можна. Дійсно будуть стріляти. Наші солдати вже навчені. Бойовики- камікадзе начиняють автомобілі вибухівкою і вдираються на території невеликих баз. Наслідки, думаю, описувати не потрібно.
Приморський ОМОН несе службу на блокпосту на перехресті чотирьох напрямів: Шалі, Грозний, Урус-мартан, Гудермес. Раніше на місці їхньої бази було мінне поле, тепер це облаштована територія. У вагончику з написом «Кафе», запозиченому на місцевому базарі — штаб, а з вагончика з написом «Перукарня» зробили баню. Опалюють баню і приміщення — газом. Умільці врізалися в магістральний газопровід, він проходить якраз територією бази. Воду і хліб беруть у жителів.
— Не боїтеся, що підсиплють чогось? — запитала я у командира омонівців — Тимофійовича. Його чомусь усі називають тільки по батькові.
— Уже ні. А хотіли підсипати. Нам чоловік, який воду привозить, розповів: йому багато грошей давали, щоб від цистерни на декілька хвилин відвернувся. — Тимофійович задумався. — Ні, зараз ми з місцевими мирно живемо. Вони якось нас обстріляли вночі з села, так ми по селу я-а-ак дали у відповідь! Відтоді — все. Мир.
Рація Тимофійовича раптом починає хрипіти. У тріскотінні перешкод мені вдається розібрати тільки два слова: «розвідка» і «фугас».
Фугаси в Чечні річ звичайна. Дня не минає без того, щоб бойовики не замінували узбіччя дороги чи купу сміття. Вірніше, не день, а ніч. Вранці розвідка і сапери шукають фугаси, розміновують. Вночі вони з’являються знову. Широкомасштабних боїв у Чечні давно ніхто не веде. Йде мінна, партизанська війна. У зведенні тимчасової прес- служби щоденні повідомлення: підірвалися на фугасі, загинуло… людей.
Під прикриттям БТР ми виїжджаємо на розмінування. Фугас закладено на узбіччі, біля лісосмуги. Ліс чи посадку в Чечні називають «зеленка». Мимо зеленки їздити небезпечно, а ходити тим більше. «Зеленка», гарне укриття для бойовиків.
БТР і «Урал» із двох боків перекривають відрізок дороги, зупиняючи будь-який рух. Група прикриття розсипається, беручи на приціл «зеленку». Сапери швидко знаходять снаряд, потім щось кричать у наш бік і, відстрибнувши на пару метрів, дають по лісосмузі кілька автоматних черг.
— Сволота, — лається Тимофійович явно не на адресу саперів. — Керований проводами фугас… Що вигадали: приєднуються до фугасу проводами, ховаються в лісі й чекають, поки проїде армійська машина, БТР чи танк. Побачив ціль — натиснув кнопку і все… немає хлопців. Ми через таку сволоту хорошого парубка втратили. Підірвали ось так само…
За вбитого товариша омонівці помстилися. Після чергової сутички з бойовиками сапер Вітьок замінував тіло убитого чеченця. «У них традиція, — пояснив він мені, — вони повинні своїх поховати до заходу сонця, тому повертаються, щоб забрати трупи». Зараз трупи мінують обидві сторони. Щоб не підірватися, ті, хто забирає тіла, беруть із собою спеціальні кошки на довгих вірьовках. Труп чіпляють вірьовками, відходять подалі в укриття і зривають з місця. Якщо не вибухнув — можна ховати.
Фугас знищують на місці. Ні до чого розміновувати та вивозити. Дуже багато снарядів знаходять щодня.
Цей кошмар не закінчиться ніколи, вони будуть знищувати один одного по кілька чоловік на день, — думаю я дорогою до Ханкали. Омонівці везуть нас назад на своїй машині з прикриттям, так безпечніше пересуватися по Чечні.
— Викупати вас із полону — дорого, а вб’ють — жаль, — ніяково жартує Тимофійович, коли я намагаюся пояснити, що ми самі можемо добратися.
— Він правий, — похмуро говорить Макс. — Тут не варто їздити так, як ми вранці.
Я відвертаюся. Мені стає страшно.
Страх, густий, як туман в заплаві річки, всюди. Бояться всі. Бояться всіх. Коли на блокпосту російський наряд стріляє по своїх же армійських машинах — це страх. Коли на воротах будинку написано: «Не стріляйте, тут живуть люди» — це страх. Двічі на день по дорозі проходить колона. Вона рухається дуже повільно. Кілька БТРів і танків. Під прикриттям броні — озброєні солдати. Один змінює другого, перехоплюючи в приціл об’єкт. Машини з’їжджають на узбіччя і зупиняються. Солдати діють чітко, злагоджено, як у кіно. Попереду автоматники, за ними військові з гранатометами і кулеметами. Кулемети на броні. Зліва поле, праворуч село. Обидва боки під прицілом. Село вмить ціпеніє. У дзвінкій від страху тиші чути тільки брязкіт гусениць танків. Це патрулювання. Вранці кілька десятків кілометрів в однин бік, увечері стільки ж назад.
Наш журналістський вагончик увечері мені вже не здавався таким поганим.
У ньому було шумно і весело. До когось приїхала зміна. З дешевенького магнітофона гуркотів останній хіт Пугачової. Нестройний хор підхоплював приспів. Дві наші провідниці Тамара і Наташа варили гречку. Жінки потрапили на війну випадково. В цьому вагоні вони об’їздили багато міст, а коли вагон загнали в Ханкалу, під житло, — вирішили підробити і погодилися приїхати на зміну. Зміна у провідників — три місяці. Перші два вони не виходили з вагона — боялися. Зараз, наприкiнцi строку, вже трохи освоїлися. Дівчата іноді готують журналістам щось простеньке. Але на базар, як і раніше, бояться ходити. Просять у хлопців, щоб купили їм їжу.
Вночі армійська батарея била по горах. Вагон підстрибував і розгойдувався. Здавалося, кудись їдемо.
Вранці мене розбудив представник тимчасової прес-служби.
— Ти де вчора була? Ми тебе цілий день чекали. Потрібно відмітитися і отримати інструкції.
Тимчасова прес-служба — це контроль Ястржембського за роботою журналістів у Чечні. За ідею, без супроводу їхнього представника і без їхнього дозволу журналісти не повинні й кроку ступити. Але апарат працює погано, в основному обмежується зведенням втрат за минулу добу. Тому журналісти вважають за краще працювати напряму, на особистих контактах. У перший ранок мене побавило, як до нашого вагона почали під’їжджати військові, забирали свою телегрупу і відвозили. Як дітей із садочка: Альоша, за вами приїхали. Саша, вас уже забирають… Приїхали і за мною із батальйону зв’язку.
Жінки на війні — одна із запланованих мною тем.
Війська зв’язку стоять у Ханкалі, недалеко від штабу об’єднаного угруповання. Крім військовослужбовців-чоловіків, у полку 42 жінки-зв’язківці. Начальник говорить, що спочатку думали жінок у Чечню не брати. Але потім довелося. На жіночі голоси у трубці військові реагують інакше.
— Вони заспокоїти абонентів можуть, пожартувати з ними, все немов легше стає. Офіцер ось боїться з начальником говорити, а дівчата його і відволікуть, і настроять примовками.., —говорить Олександр Кошанін — начальник військ зв’язку об’єднаного угруповання. Жартома товариші по службі називають його хазяїном гарему: у кожної, яка приїхала сюди, своя причина. Реготушка Тоня — десантниця. На її рахунку 57 стрибків з парашутом. В армії вона вже 14 років. Коли її батальйон виводили із Чечні, прийшла, попросилася залишитись. Говорить, звикла.
Лєна і Таня залишили вдома дітей. Іноді дзвонять сказати декілька слів: живі, здорові, все гаразд. Щоправда, додзвонитися до своїх важко, та й ніколи.
— Чоботар без чобіт. Іноді годині о третій ночі набереш, — жаліється Лєна, — дочка у мене одна вдома, переживає за мене. Але тут уже не страшно. У горах страшно було. Хлопці говорять: пригнись, стріляють... А чого пригинатися — свою кулю не почуєш.., — дівчата говорять, не припиняючи працювати ні на секунду.
— А чому сюди приїхали? — ставлю наївне запитання, знаючи відповідь.
— Гроші, що ж іще? — відповідає Таня. — Скільки ми вдома отримуємо? А у мене двоє дітей. Молодшій 11 років…
Є у батальйоні вдови. Їхні чоловіки загинули в Чечні у 94-му. Я не розпитувала, чому вони приїхали служити на місце загибелі близьких людей.
На полковій кухні жіноча рука дуже відчутна. Кухар Світлана Олександрівна вміє пристосуватися до будь-яких умов. Навіть помідори біля кухні вирощує, не говорячи вже про хазяйство. Завдяки її наполяганням завели курей, кроликів, виміняли за тушонку у місцевих жителів пару гусей, а у зіндані поселили хрюшку Машку. Машку відгодовують до Нового року, але навряд чи з’їдять. Звикли солдати до Машки. Грунтовність, з якою облаштовує кухонний побут Світлана Олександрівна, говорить про те, що скоро війська із Чечні не підуть.
До жінок на війні ставлення особливе — рицарське, дбайливе. Дівчата розповідали, що такої галантності й поваги в нормальному житті вони практично не зустрічали. Заради жінок на території батальйону посаджено декілька кущів троянд. Кущі викопали біля кинутих будинків і перенесли сюди до наметів. Троянди — єдина прикраса армійського побуту. Але на умови воєнного життя жінки не скаржаться. Вони раді, що живуть не в наметах, а у вагончиках. Тепло, є вода і жіночий день у лазні.
Одна проблема — миші. Їх хоч греблю гати. А жінки, як правило, мишей, бояться. Катя на зміну не виходить без пластикової пляшки, набитої камінням. Однією рукою працює, другою — пляшкою гримить, мишей відганяє.
— Додому-то хочеться? — запитую у Каті.
— Дуже! Постійно кричимо своїм абонентам: коли ви вже Масхадова та Хоттаба поб’єте, щоб додому тікати швидше.
Ми сміємося разом з начальником жінок-зв’язківців. Вже надто темпераментно говорить Катя. А вона без переходу одразу ж звертається до Кошаніна:
— Начальнику, картопельки дістанеш? Свято ж скоро у нас, день зв’язку, а картопельки смаженої хочеться!
Розлучаємося, як старі друзі.
Я йду в прес-службу. Мені потрібна діюча армійська дивізія. У редакції попросили розібратися на місці, що відбувається з виплатою «бойових». Ці додаткові виплати для тих, хто воює в Чечні, ще називають «двохсоті», тобто гробові. Донедавна за певною шкалою: солдати менше, офіцери — більше, «бойові» отримували всі поголовно. Зараз, згідно з наказом МО Росії, «бойові» платять вибірково.
— Почекай, — говорить мені керівник прес-служби Костя, — чекаємо Баранова, він обіцяв дати інтерв’ю, там когось захопили в горах.
Через годину-двi очікування моє терпіння закінчується. Нічого не робити в Ханкалі дуже важко.
— Костю,— благаю я, —подзвонiть у дивізію, тут же все поряд. З’явиться Баранов — ми кинемо зйомку і приїдемо.
Костя неохоче набирає номер.
— Сорок друга? Зараз до вас ОРТ приїде, зняти там побут солдат, підготовку до зими…
— Який побут, — шиплю я, — яка підготовка до зими! Мені потрібні бойові!
— А це ти сама на місці домовляйся. Ми тут ні при чому. Дізнаються, що ми дозволили тобі про бойові знімати — по головці не погладять. Так що давай, дуй, вирішиш на місці.
Подвійність ситуації, в яку я поставила прес-службу, можна пояснити. З одного боку, їм також урізали виплати, і вони кровно зацікавлені у виході мого матеріалу в ефір, з другого — репортаж матиме явно критичний характер. А ідеологічна кампанія по Чечні нинi ведеться у пасторальних, заспокійливих тонах.
У 42-й дивізії мене розуміють з півслова. Чечня стане місцем постійної дислокації 42-ї. Їм уже будують військове містечко. «Наплутали знову там, у міністерстві, — говорять військові, — ну як тут визначити, хто більше ризикує, хто менше? Виїхав за територію частини — нарвався на міну або снайпера… а що тут, на території, безпечно?..»
Дві третини контрактників, які приїхали у 42-гу у вересні, дізнавшись про цей наказ МО, розірвали контракти. Контрактники їдуть у Чечню свідомо, в основному, щоб якось підтримати свої сім’ї. Вони повинні чітко знати: яка вартість їхнього життя. Різницю між контрактниками і строковиками мені пояснили просто: контрактника, який потрапив у полон до бойовиків, у кращому разi чекає негайна смерть. У гіршому — довга і болісна. Строковиків бойовики не розстрілюють і не катують. Їх або перетворюють на рабів, або обмінюють.
Наказ МО про упорядкування виплат бойових вже використовують для спекуляцій.
Водій-строковик скаржився нам, що його командир закриває бойові не по заслугах, а по стосунках. З ким гарні — тому більше, і навпаки. Цього варто було очікувати. Розраховувати в армії на поголовну порядність офіцерів, було, щонайменше, наївно і для тих, хто писав, і хто підписував цей наказ.
Психолог дивізії (з деяких пір у російській армії психолог — штатна одиниця) розповідав, що через цей наказ у людей з’являється бажання потрапити туди, де найнебезпечніше, щоб бойові точно заплатили.
— Отже, тут у всіх нерви постійно на межі, а тут ще з’являється розподіл на перший і другий сорт: одні — ризикують більше, другi — менше. А що робити медсестрам і кухарям? Якщо батальйон стоїть у горах, солдатам платять, кухарю — ні. Голодний солдат буде нормально воювати?
Риторичні запитання психолога звернені явно не до мене.
— Люди повертаються із зони бойових дій дуже важкими, — продовжує він, — а тут знову нервове напруження — кому, як, за скільки зарахують. Ми говорили з колегами: відчувається, що моральний дух армії цей наказ дуже підірвав.
Звичайно, якщо Батьківщина обіцяє тому ж солдату-строковику, який воює в Чечні, зарахувати день за три, а потім не виконує цiєї обіцянки — солдат відчуває себе обдуреним і дає собi урочисту клятву більше не вірити у обіцянки.
Військові пропонують свій вихід. Якщо у Міноборони немає грошей для захисників Ввітчизни — нехай командування, з урахуванням нинішнього моменту, скоротить угруповання, тоді грошей вистачить, щоб розділити на тих, що залишилися, за старим принципом.
Інтерв’ю Баранова ми чекали майже добу. Нарешті прес-служба завантажила всю пресу в два рафіки і привезла на вертолітну стоянку. На носилках лежав мертвий чеченець.
— Це відомий польовий командир. Був убитий у чесному бою, — представили пресі тіло.
Ми мовчки переглянулися. Снайперська куля попала чеченцю точно у скроню.
Як доказ високого становища бойовика, військові чини продемонстрували його пістолет, інкрустований по рукоятці золотом та діамантами. Одного діаманта не вистачало…Прізвище польового командира нікому із журналістів не було відоме. Труп прямо при нас дактилоскопіювали, щоб точно встановити особу.
Звідки в російській картотеці «пальчики» чеченських бойовиків, для мене, як для дилетанта, — загадка.
Вранці наступного дня на нас чекав скандал. Весь тимчасовий прес-центр у повному складі юрбився біля входу у вагон. Шукали Макса. Матеріал Макса зі зйомками нічного бою в горах вийшов у програмі «Час». Все було б нічого, але в матеріалі Макс розповідав, що військові очікують спробу прориву з гір групи польового командира Гілаєва. Місця очікуваного прориву мінують. На розтяжки ставлять міни «мисливець». Ці міни заборонені, згідно з міжнародною конвенцією, підписаною в тому числі й Росією. Макс показав, як сапери легендарного полковника Юдіна встановлюють заборонені міни.
— Не бачити Юдіну героя вп’яте, — зітхнув начальник прес-центру, — тільки його знову подали, як тут ти, Макс, зі своїм матеріалом. З ранку весь штаб бурлить. Влаштував, мать твою, міжнародний скандал. Як ти потрапив у гори до Юдіна? !
Юдіна подавали на звання «Герой Росії» вже п’ять разів, і кожного разу щось траплялося. Про таких у дитинстві говорять «зірвиголова». Серед військових він відомий своєю відчайдушністю. Серед бойовиків — принципом: полонених не брати.
Через скандал мені довелося прискорити свою роботу, щоб повернути Максу знімальну групу. Макс тихо почав збиратися в гори: зняти реабілітаційний нарис про Юдіна.
Увечері на телеміст до нас приїхали Приморські омонівці. Після ефіру хлопці розслабилися. Склавши бронежилети, гранатомети, автомати і боєзапас під мою полицю у вагоні, вони згадували дім, сім’ї, минулу, не воєнну, роботу. Уперше за декілька місяців, завдяки телемосту бійці побачили близьких. Говорити про війну їм не хотілося. Якийсь дивний феномен: там найчастіше говорять про мирне життя; вдома — про війну. Війна, як трясовина, засмоктує, примушуючи згадувати про пережите постійно.
Омонівці залишилися у нас ночувати. У Чечні з 9-ї вечора комендантська година. Проїхати своїм можна, але краще не ризикувати. У якого-небудь солдатика на блокпосту від страху можуть здати нерви, а після першого пострілу вже не докричишся, що свій. Подібні випадки були. По офіційних зведеннях це пройшло, як напад бойовиків на блокпост.
Назад у Моздок мені довелося повертатися машиною. Туман виключав будь-який попутний вертоліт. А машиною, разом з хлопцями із МВС, їхав наш вагонний фельдмаршал Петрович. Він журналіст високого класу і щедрої душі чоловік. У нього закінчилася зміна i на знак вдячності за роботу, МВС-ники запропонували відвезти його в Моздок. Мене взяли з собою неохоче.
Дорога зайняла години дві з половиною. Старий рафік мчав на граничній швидкості.
— Якщо зламається — все, — чесно попередив нас водій.
Ми їхали мовчки. Тільки водій чортихався, об’їжджаючи корів, які брели через дорогу. Тварини в Чечні вражають своєю неприкаяністю. Вони просто кудись повільно йдуть. Не помічають ні машин, ні людей, ні танків.
Приречено йдуть. Мовчки. Собаки не гавкають, корови не мукають, кози не бекають. Всі без прив’язі. Самі по собі. Говорять, увечері тварини повертаються до своїх домівок, ті, які не підриваються на мінних пасовищах.
У селах на наш рафік спідлоба дивляться молоді каліки, які стоять біля дороги. Одноногі, однорукі хлопці. Так багато покалічених людей я не бачила ніколи. Зрозуміло, що каліцтва вони отримали не на сільськогосподарських роботах.
По селах темп їзди дещо сповільнювався, але зате повз «зеленку» ми мчали на межi можливостей. Щоб у нас не встигли прицілитися.
На останньому блокпосту, на виїзді із Чечні, нас тримали особливо довго.
Вже проїхав чеченець з простроченим пропуском, а ми все стоїмо.
— Чому? — цікавлюся я у провідників.
— За прострочений пропуск такса 50 рублів. Без пропуску взагалі — дорожче буде.
— Беруть і тут? — жахаюся я.
— Ще як беруть. Нас, знаєш чому тримають? Бензину хочуть, щоб злили трохи.
— Ага, зіллю я їм, — бурчить водій. — Мені впритул до Моздока і назад.
Нарешті нас пропустили. Без поборів.
Ми в’їхали на Ставропілля. Хлопці відстебнули ріжки, дістали зі ствола патрон, поставили автомати на запобіжник. Витягли ноги. Напруження спало. Разом всі заговорили, згадуючи якісь деталі поїздки.
Петрович підморгнув мені: зрозуміла, чому брати не хотіли?
— Петрович, а як ми хлопцям віддячимо? Їм же ще назад їхати. Страшно за них, ми-то вже, вважай, на свободі, — кволо усміхнулася я.
— А в Моздоці перекусимо. У водія нашого сьогодні день народження. Поздоровимо.
Шашлик виявився чудовим. Відчуття небезпеки після чарки горілки зникло у мене безслідно. Залишилася гіркота, як після відвідування кладовища.
У літаку з Мінвод до Москви напроти сидів Власов. Той самий, представник президента, який без малого рік пробув у полоні у чеченців.
— Ну що ви на мене так дивитеся? — спитав він нас з Петровичем.
— А ми журналісти, ми вас упізнали! — бадьоро відрапортувала я.
Власов тепер працює заступником Голови ЦВК, був у Чечні з інспекцією. Дивився, як відпрацювали комісії на виборах у Чечні.
— Вам не страшно туди повертатися після того, що ви там зазнали? — поцікавилася я вже наприкінці польоту.
— Я став фаталістом, Наташа, Бог дав, Бог взяв, — відповів Власов.
Вечірня Москва сяяла вогнями. Не було військових, БТРів, танків, пострілів. Столиця нагадувала російський лубок. Розкішно розмальована картина з яскравим фасадом, на зворотньому боці якої замість підпису автор залишив інший автограф, той, що на в’їзді в Грозний. Розмашисто на стіні зруйнованого будинку запрошення:
«Ласкаво просимо до пекла... »
