Як відомо, гуси врятували Рим. А житель невеличкого волинського
містечка Горохів петро Гулюк, рятуючи свїх гусей,і не замислювался, що
водночас рятує земляків від найболючішої в останні роки напасті: містечкових
злодіїв.
«Героєм нашого часу» колишній черговий районного управління
Служби безпеки, а після скорочення безробітний Петро Гулюк став через біду.
Темної січневої ночі, якраз напередодні Різдва на його обійстя вчетверте
навідалися злодії. Цього разу їм не вдалося напхати мішки дармовою курятиною
чи відгодованими гусаками. Першою на звуки сигналізації, яку господар поставив
влітку, вискочила дружина. І... залилася власною кров’ю від удару чимось
по голові. У шоці Петро забіг у дім, схопив мисливську рушницю й, цілячись
у ноги нападників, вистрелив...
І на ранок — не скажеш, що проспавшись, бо сну вже не було
— став у Горохові знаменитим: він перший за довгі роки майже безрезультатної
боротьби з грабунками льохів, підвалів і хлівів дав серйозну відсіч злодіям.
ЗЛОЧИН...
Злодії навідувалися до Гулюка три рази. У 98-му — перед
Новим роком, і у 99-му — перед Різдвом і Великоднем. Коли ті «клієнти»,
як каже Петро Васильович, були перший раз, в нього якраз підросли індики.
І тоді на снігу теж був точнісінько такий самий слід — від маленької ноги
чи то підлітка, чи жіночий.
— Заївся я і поставив у хліві сигналізацію. Півроку ніхто
не турбував, бо злодії теж не дурні, знають, що в цю пору м’ясо росте,
а вже на зиму маєш собі готовий продукт! Новий сезон відкрили вони у мене
в ніч з третього на четверте січня 2000-го...
Ми побували у Горохові через тиждень, але розказати спокійно
про те, що сталося посеред тієї пам’ятної глупої ночі, Гулюку було ще важко.
— В Америці, читав, відшкодовують і моральний збиток. Таке
пережити!.. Коли задзвонила сигналізація, на годиннику була рівно третя
година. Доки скумекав, що за тривога, вибігла на вулицю дружина. А я, як
був в одних трусах, тільки вступив у капці і бушлата накинув, — за нею.
Бачу, жінку б’ють. Один грабіжник «чеченку» на очі натяг, а жінка-нападниця
під хлопця була переодягнута. Не знаю чому, але я почав кричати: «Стій!
Стріляти буду!» Один нападник кинувся до мене, замахнувся... Вони думали,
певно, що жінка — то я, бо ж ноги голі... Якби не відсахнувся, і попав
він мені у голову, а не по плечу, то дружині моїй вони б скоро раду дали.
Закопали б нас десь у снігу і до ранку всю б хату почистили.
Пережитий стрес, від якого довго не відходять зашпори,
не дає Гулюку спати. Вночі, розказував, по кілька разів прокидається від
того, що всього струшує.
— Все боротьбу веду! — гірко жартує.
Два рази тієї ночі Гулюки телефонували у міліцію, хоча
тут стверджують, що, певно, помилялися номером. Телефонували і в районну
лікарню, на «швидку», де їм відповіли, що одна машина на виклику, а інша
поламана.
— А як же злодії? Ви ж когось поранили?
— В рушниці мав один патрон. Цілився наче вбік, щоб прилякати,
але ж то була темнісінька ніч, ми всі металися біля хлівчика. Злодії не
втікали, а нападали. А після мого пострілу як гайнули на берег, що куди!
(Хата Гулюка на вулиці Набережній, над річкою).
Ні вночі, ні вранці Петро Васильович не знав, міг тільки
здогадуватися, хто були ті грабіжники і чи вцілив він у когось. Але знаючи,
що стріляв, мусив зголоситися у міліцію.
... І КАРА
У міліції довго не гадали. Діонісія і Микола Скопенки,
до яких найперше завітали правоохоронці, відомі у Горохові люди. Не один
раз притягалися до кримінальної відповідальності за побутові крадіжки,
знайомі з тюрмою. Десь два роки тому, розказують городяни, з обійстя Скопенків
міліція вивезла награбованого добра аж дві бортові машини: від домашньої
консервації і бутлів з самогонкою до газових плит. Нічим не гребували...
Проте злодіям фартило: щоразу потрапляли під чергову амністію.
Роками і місяцями страждали горохівчани від набігів нахабних
злодіїв. В останні місяці не було ночі, щоб у когось не покрали чи птицю
домашню, чи консервацію, чи корми які. Навіть у місцевого батюшки всі запаси
підчистили. Проте на гарячому злодіїв, котрі діяли, як свідчить випадок
з Гулюком, вкрай нахабно, затримати не вдавалося жодного разу. Вкрадену
птицю Скопенки вивозили на ринки сусідньої Львівщини: Сокаля, Червонограда.
І тепер би шукай вітра у полі, якби Гулюк Діонісію не підстрелив.
— Ми прийшли до неї з міліціонером, вона лежить у ліжку.
Діти кажуть, що мама грипує. А на одіялі ж — кров... Якби її не прооперували,
кажуть, до ранку й кінці б віддала.
У голосі Гулюка немає ні краплі жалю до підозрюваних у
злочині (злочинцями їх, як відомо, може назвати тільки суд!).
— Казав мені один чоловік, начебто Кучма такий указ видав,
що в Америці існує. Коли до тебе у двері лізуть і не зізнаються, хто, то
маєш право через двері у нього стріляти. Бо ж своє добро і своє життя захищаєш!
До вчинку Гулюка у Горохові ставляться, як він каже, «однозначно»:
ті, кого ще не обікрали, дивуються, як можна в людину стріляти.
— А якби мене забили чи жінку, що б було? Та й цілився
я вбік. Не хотів же застрелити! — гарячкує чоловік.
Інші ж, до кого злодії вже робили свої «ходки» (а таких
— півміста!), — підтримують.
— Певне, міг би за цей тиждень спитися, — сміється Петро
Васильович. — Усе могоричі пропонують за те, що хоч так покарав злодіїв.
А медсестри з лікарні казали, що Діонісія, очунявши, не покаялась: «Крала,
— каже, — і красти буду!»
* * *
Від тих драматичних подій в Горохові минуло багато часу.
Розтанув сніг, ще раз прооперували підстрелену злодійку, бо шроту Гулюк
нагнав їй чимало. Скоро має відбутися суд, але Скопенки, пліткують у містечку,
знову потрапляють під амністію.
Від тієї січневої ночі у Горохові більше не вкрали жодної
курки чи гуски, майже не було «нальотів» на чужі льохи і підвали.
