Які висновки напрошуються після гучних подій останніх тижнів? Нас обвели навколо пальця, ошукали, зрадили, продали?
Ми стали жертвою хитромудрих комбінацій якогось злого генія (геніїв)?
Нас викинули на самому початку шляху зі швидкісного потягу, а ми всі в синцях і подряпинах ошелешено дивимося йому вслід, не в змозі оговтатися: як таке могло статися?
Не обвели, не ошукали, не стали жертвою, нас ніхто не викидав. За словами з пісні Б.Окуджави, що стали влучним заголовком статті у мудрій газеті «мы сами открыли ворота, мы сами...»
І чого тепер дивуватися?
Довгі роки ми робили вигляд, що не помічаємо комуністів та соціально близький їм (як і завжди) криміналітет. Нам дуже легко навіяли думку: те, що відбувається в країні, природно і закономірно, саме так і має бути, і ми отримали той самий капіталізм і ту саму демократію, що ними спрадавна лякали людей більшовики.
І ми, хто звик до полегшених інтелектуальних навантажень, не спромоглися самостійно будувати й осмислювати своє життя. Хіба не вражає те, наскільки успішними були зусилля радянської влади у створенні людини нового зразка: людина, яка отримувала мінімальний, але стабільний пряник з одного боку, і жорсткий репресивний батіг — з іншого, за кілька поколінь втратила здатність критично мислити. Її мислення за десятиріччя бездіяльності не те, щоб зовсім атрофувалося, як м’язи у лежачої людини, а набуло особливих якостей, неодноразово описаних тими, хто намагався осмислювати цей феномен. Це типове мислення людини маси тоталітарного зразка почало нагадувати програму нижчого рівня, що не має здатності самонавчатися («до маси духовно належить той, хто в кожному питанні задовольняється готовою думкою, що вже сидить в його голові», він «ніскільки не сумнівається у власній досконалості» — Ортега-і-Гасет). Проте найголовнішою рисою людини маси є «ненависть до Іншого, а звідси й фанатизм ...ентузіазм, нетерпимість. Всі вони потребують сліпої віри, безумовного підкорення і нерозмірковуючої відданості» (Ю.Афанасьєв «Ми — не раби?»). Посттоталітарна людина маси водночас слухняна й агресивна, безмежно довірлива і хворобливо підозрілива, самовпевнена і безініціативна, а головне, не знає, що робити зі свободою, яка дуже її обтяжує і здається чимось неприродним, тим, що межує з хаосом.
З цим феноменом стикаєшся повсюдно — він притаманний не лише людям малоосвіченим. Навіть ерудовані, інколи з кількома вищими освітами гомо сапієнс, зачувши елементарне питання: «що таке свобода?», хворобливо кривляться й ухиляються від відповіді. При спробі з’ясувати, чому ваш візаві симпатизує саме цьому конкретному депутатові, почуєш відповідь, вражаючу своєю простотою: «мені здається, йому можна вірити».
Якщо ж виборець когось не злюбив, то його гнівна тирада зазвичай містить звинувачення у крадіжках у великих розмірах і нахабній брехні. При цьому на злодійкуватість і брехливість «симпатичного» очі автоматично заплющуються. Справедливості заради мусимо зауважити, що інколи виборець і в інших країнах не кращий, але там працюють усталені традиції демократії, що забезпечують громадянинові не лише свободу вибору, а й добробут, точніше, там давно усвідомили головний принцип: свобода в рамках закону є неодмінною умовою добробуту. Проте поставимо питання, чому ж ми, ті, хто живе далеко не в розкішних умовах, за майже повної відсутності демократичних традицій і цілком реальної загрози диктатури, дозволяємо собі таку розкіш — не думати? Адже від думання безпосередньо залежить наше майбутнє, то невже всі труднощі, пов’язані з приведенням у дію нашого заіржавілого інтелектуального апарату, настільки тяжкі й болісні, що ми згодні бути несправедливо кинутими у в’язницю, збитими машиною на дорозі, покаліченими чи вбитими підгулялим депутатом, викинутими з власної хати на вулицю, жалюгідними, приниженими жебраками — прохачами благ у тих, хто існує на наші податки, хто встиг вчасно підметушитися і вкрасти наше ж майно? Все перелічене є реальною загрозою для кожного — тут працюватиме закон російської рулетки, і револьвер до скроні вже приставлено.
Можливо, ті, хто відвик думати, скажуть: дурниця, не треба нас залякувати! Цього просто не може бути, принаймні зі мною. І самі того не помічаючи, вони вже слідують одному з головних принципів зони: помри ти сьогодні, а я завтра.
Останні події з усією очевидністю показали, наскільки передбачливими й мудрими були люди, які вийшли на Майдан 2004 року. Не знаючи напевне, що їх може чекати в майбутньому з тими, кого вони відстоювали, вони все ж абсолютно точно розуміли, чого треба боятися, як вогню, і чого в жодному разі не можна допустити.
Приходу сили, що привела до влади Януковича. Того симбіозу кримінальних елементів з комуністами, що зараз отримали можливість шматувати країну, як піраньї, поки що як свої «дикі капіталісти» за умов повного беззаконня, ними же і створеного. (поки що як свої, тому що з їхньої подачі вже намалювався сценарій оволодіння Україною «успішними менеджерами» сусідньої держави). Закон тваринного світу: якщо на твоїй території у тебе немає конкурентів, ти можеш плодитися і господарювати, як хочеш, принагідно загризаючи різну дрібноту, що не належить до твоєї зграї. Щоправда, інколи виникає і внутрішньовидова боротьба, та це вже дрібниці, головне — загальна згуртованість зграї. Проте ми, ті, кому відведена роль харчів для зграї (даруйте, еліти), поміщені в спеціальні загорожі з надзвичайно поганими умовами утримання, цей реальний стан речей ще не усвідомили, продовжуючи перебувати у якомусь гіпнотичному стані, як кролики, які до останньої миті не розуміють, що удав має намір їх з’їсти. Те, що саме ця роль нам відведена, не викликає жодного сумніву, лише порівняймо себе з мешканцями сусідніх країн Центральної та Східної Європи. Мінімальна зарплата лікаря, наприклад, у Польщі становить 450 доларів, в Чехії 2377 доларів, Румунії 1500 доларів (Італія — 6,5 тис. євро, США —12,5 тис. доларів), на сайті в інтернеті висить оголошення щодо працевлаштування лікарів з країн СНД у Німеччині та Польщі. Стартова зарплата — 2000 євро, вивчіть мову і їдьте хоч сьогодні. Зарплата учителя в Естонії —784 долари, середня по ЄС — 3 504 долари на місяць. Ми ж платимо своїм лікарям 992 грн на місяць, учителям — півтори тисячі.
За 19 років незалежності ми не лише не спромоглися зрозуміти, що еліті ми освічені і здорові не потрібні (тож навіщо нам така «еліта»?), і що орієнтиром у способі життя для нас має бути саме демократична Європа, а не авторитарна Росія (там кількість населення з грошовими доходами, нижчими за прожитковий мінімум, до початку II кварталу 2009 року досягла 24,5 млн. осіб, офіційно зафіксовано понад три мільйони безхатченків), ми ще й співчутливо вислуховуємо нескінченні теревені про те, хто саме винний в наших нескінченних злиднях. Зауважу, що теревені тривають від часів Радянської влади і за своїм характером суттєво не змінилися: спочатку в наших злиднях була винна Перша світова війна, потім революція, потім громадянська, потім вороги народу і різні кляті буржуї з імперіалістами, потім Друга світова, потім буржуазні націоналісти, дармоїди, що не працюють, а лише їдять, далі неправильний соціалізм, якому треба надати людського обличчя, розвал Союзу, олігархи, опозиція, «демократія», чомусь постійна відсутність грошей у бюджеті при фантастичному зростанні кількості мільярдерів і т. ін. Та коли ресурс пояснень, здавалося б, вичерпався, нагодилася світова криза. От вона тепер і пояснює все, навіть льодові кучугури на вулицях і невивезене сміття у дворах.
Цілком зрозуміло, коли шахраї, щосили намагаючись обдурити нас, переконують у тому, що ну просто немає іншого виходу, як порушити закон. Головне, бачте, якнайшвидше виправити економічну ситуацію. Тому не треба обговорювати смертельно небезпечну для країни Харківську угоду про Чорноморський флот, ні до чого дотримуватися процедури при розгляді бюджету, шанувати власний Закон про Голодомор (ну не геноцид це українського народу!). Зрозуміло, коли шахраї, залучивши до своїх оборудок Конституційний Суд, щосили переконують нас, що байдуже, кого ми обрали, Партію регіонів чи БЮТ. Завтра, якщо буде така їхня ласка, виявиться, що насправді ти обрав комуністів, хоч скільки кричи: «Ні! Не обирав!».
Все це зрозуміло, адже наперсточники діють за власними правилами: той, хто ведеться, — лох, якого гріх не обдурити.
А тепер подумаймо, з якого дива ми з цим усім миримося?
І заразом подивімося на наших демократичних провідників. На перший погляд, все виглядає начебто гарно — всі дружно висловлюються за єдність. От тільки є заковика: треба з неї виключити пана «х» , пані «y» чи пана «z». Пан Кендзьор, наприклад, за його ж словами, «плювався на мітингах, бо це були віче для підняття рейтингу Тимошенко», президент Ющенко, надія Майдану, заявляє, що він двічі об’єднувався з Тимошенко, а результатом була ще більша роздробленість, Тимошенко розтлумачує, що Ющенко, критикуючи її, намагається таким чином підвищити свій рейтинг. Напевно, є й інші політики з демократичного табору, незадоволені Тимошенко (або Ющенко, або Яценюком). Цілком можливо, що виборці катастрофічно помилилися, віддавши їй (їм) свої голоси. Проте питання зараз вочевидь не в тому. Це не просто видно неозброєним оком, а вже стирчить у ньому кілком: ЗАВТРА В НАС НЕ БУДЕ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ! Тож яке ви, панове, маєте право чубитися на краю прірви? Чи, може, ви і є найперші вороги України, що своєю нечуваною дурістю її знищують?
Як на мене, сучасних українських політиків національного спрямування за всіма ознаками можна віднести до категорії хронічно нездатних до державотворення. Адже для побудови держави необхідний набір цілком конкретних якостей: вміння ставити перед собою конкретну мету, розробляти чітку стратегію і відповідну тактику, об’єднуватися навколо спільної ідеологічної концепції (в нашому випадку концепції послідовного і системного державотворення), вміти відрізняти головне від другорядного і зайвого на сьогоднішній день, діяти оперативно і фахово, домовлятися між собою стосовно засад спільної діяльності та конкретних планів на чітко визначені часові перспективи і в жодному разі не дозволяти собі не виконувати домовленостей або намагатися позбутися партнера на півдорозі. Нічого цього ми в наших політиках не бачимо, адже їх також вироблено в радянському інкубаторі — самовпевнених, невмілих і непрофесійних, недалекоглядних і агресивних. В цьому середовищі якщо й знаходяться одиниці, здатні тверезо мислити, їм все одно бракує сили для подолання балакучої і безсенсової інерції більшості. Отже, маємо в нашому домі біду, яку так чи інакше все одно треба долати.
А ми дивимося різні телешоу, читаємо різноманітні газети, здебільшого ті, що легше сприймають наші атрофовані мізки, і все ж навіть для нас уже стало очевидно, що нам брешуть, нахабно і безсовісно, маючи нас — інколи, даруйте, небезпідставно — за дурнів. Дійшло до того, що нас цілком всерйоз переконують, що Чехов справді поет, і справді український. І плювати, що ми колись училися в школі і точно знаємо, що це не так. Дивлячись нам в очі й анітрохи не соромлячись, нам пояснять: в юності Чехов написав одного вірша, отже, — поет. І так пояснять все: що нам треба віддати свою територію, мову, суверенітет, енергетику, літакобудування, і це не просто добре, а навіть чудово! Та що там, думаємо ми, чухаючи потилицю, головне ж — ця людина наведе порядок, і ми будемо дружити з Росією. А волаюча безграмотність того, хто збирається все це забезпечувати, — дрібничка, на яку можна не зважати, — кожен має право на помилку, сказав не хто-небудь, а сам міністр освіти! Повірмо йому, бо ж історик, доктор наук, зрештою, влада!
Хоча міністр, мабуть, таки погрішив проти істини, назвавши те, що відбулося «помилкою», помилкою могла бути Анна Ахметова (ну, обмовилася людина), навіть «геноцид» замість «генофонду» — теж буває в ораторському запалі, однак те, що сталося з постраждалим Чеховим, є яскравим свідченням того, що наш президент не має навіть початкової освіти. Не знати Чехова в Радянському Союзі було просто неможливо, він (і цілком заслужено) був всюди: в школі, починаючи з початкових класів («Каштанка») і закінчуючи старшими («Вишневий сад», «Чайка» тощо), в театрі («Чайка» є однією з провідних вистав МХАТу і навіть його емблемою), в кіно, на телебаченні, на радіо. Не помітити Чехова можна було тільки перебуваючи на іншій планеті.
І тут для мінімально знайомих з азами логіки виходить: якщо Президент країни має право не знати про існування одного з найвидатніших російських письменників тієї країни, з якою він так прагне дружити, то що говорити вже про нас, харчі для еліти, зі своїми примітивними уявленнями про освіту і культуру. Маємо підтягнутися до найвищої особи країни і переглянути свої стереотипи. Ну, не потрібні нам Чехов, Ахматова, різні там Гулаки-Артемовські з Хвильовими і Зеровими, не потрібні книжкові магазини (на сторожі коло них поставимо КАМАЗи, щоб часом книги не почали читати і не порозумнішали).
І от я думаю, чи впевнені ви, шановні мої співгромадяни, що ваш Президент до ладу знає, хто такі Бандера з Шухевичем? Чи прочитав він про них хоч одного рядка, крім тих, що в російському темнику? У мене є велика підозра, що ні.
А ви прочитали?
