Доводиться визнати, що незагойні рани XX сторіччя потребують особливого лікування, а отже, й глибинного осмислення. Проте, залишаючись залежним, не можна мислити по-справжньому. А людина ніяк не «вилупиться з личинки», «відчуваючи себе в коконі свого «я» куди затишніше, ніж у безпритульних просторах свободи» (А.Босенко. О другом...). Свобода — ось ключове слово історії людства. Здається, все, що відбувається з нами, — це тяжкі пологи людини вільної. Виявилося, що розділова лінія проходить не між племенами і націями, багатими і бідними, експлуататорами й експлуатованими, а між вільними і не вільними внутрішньо людьми. Виявилося: якщо з моменту народження загнати людину в задушливий куб прописних істин (у всякої доби істини свої), то вона може ніколи й не навчитися повною мірою користуватися даним їй від природи розумом. Вона втрачає здатність критично мислити й адекватно оцінювати ситуацію, такою людиною легко маніпулювати, тому що її світ побудований за принципом: мені наказали — я виконав. Цей принцип не такий безневинний, як може видатися. Усяке посилення регламентації економічної, політичної та культурної свободи веде не просто до закріпачення людини, воно веде до її знищення. Тому що підліткова свідомість, культивована будь-якою тоталітарною владою, заважає людині дорослішати і заохочує в ній безпорадність і водночас потяг до руйнування.
Тому, спостерігаючи за тим, як у нашій країні все впевненіше відчувають себе цинізм і відверта жорстокість, я змушена визнати, що суть і значення поняття «свобода» досі не усвідомлені багатьма нашими громадянами, що, як і раніше, не помічають, наскільки нерозривним є зв’язок між громадянськими свободами, добробутом країни та розвиненістю її культури. Різниця між «комуністичним» минулим і «капіталістичним» сьогоденням полягає, мабуть, лише у ступені безцеремонності влади стосовно громадян — сьогоднішня майже не приховує своїх істинних намірів, ліниво сперечаючись з опонентами чи просто відмовчуючись. Проте динаміка її вчинків не обіцяє нічого хорошого — все дуже швидко може скінчитися катастрофою.
Що робить людину нездатною до діалогу, мета якого — істина, а не знищення опонента? Чому людина опинилася неспроможною до солідарних дій, де потрібно розуміти не лише себе, а й партнера? Чому запас агресивних евфемізмів (соромимося все-таки? чи любовно ушляхетнюємо?), що позначають, зокрема, убивство, постійно розширюється? Так, на одному з телешоу я почула з вуст комуніста Соломатіна (член ЦК КПУ) цікавий термін: альтернативний альтруїзм. Він вразив навіть тих, кому давно відомі такі словоутворення, як «хірургічне розв’язання питання», «утилізація», «скидання зайвого населення», «зміна етнографічного матеріалу», «остаточне розв’язання питання», «зачистка», «умиротворення (пацифікація)» та інші подібні винаходи політичних маніяків. І якщо у вустах доктора психологічних наук О.Поддьякова, якого цитує Соломатін, — це науковий термін, то в інтерпретації останнього — це передусім ВИПРАВДАННЯ вбивчої суті комуністичної ідеї; це таке «людинолюбство», коли між Сциллою принесення в жертву якихось «випадкових» десятків мільйонів (за легендою — шістьох аргонавтів) і Харибдою повного знищення (так розуміють комуністи звичайну еволюцію людства, керованою розумом, тобто лібералізм) вибирають Сциллу. Сцилла — це жертовник, на якому жерці Ідеї планомірно заколюють людей «другого сорту».
Альтер-альтруїзм від звичайного альтруїзму відрізняється тим, що «за цим використовуваним в деяких ситуаціях словосполученням стоїть зовсім інше значення — насильницьке ощасливлення, облагодіяння людини, коли вона цьому опирається; те, що В.Тендряков назвав «кувати щастя людей на їхніх головах». Альтер-альтруїзм — це людяність стосовно одних за рахунок нелюдяності стосовно інших». (А.Поддьяков. Психология. Журнал Высшей школы экономики. 2007. — Т. 4. — № 3. — С. 98-107).
Можливо, іноді все-таки доводиться так чинити, подумає читач? Адже життя подеколи саме пропонує нам страшну альтернативу. І Соломатін радісно підхоплює подарунок, який зненацька звалився йому на голову: «Можно только сказать одно: при использовании понятия АЛЬТЕРальтруизма мы совершенно по-новому оценим такое преданное анафеме понятие, как ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРИАТА... И, что мне кажется особенно важным, по-новому увидим и поймем природу сложных и трагических решений И.В.Сталина... поймем, что он является величайшим альтер-альтруистом всех времен и народов, взявшим на себя историческое бремя социально-классовой ответственности за свои «непопулярные» решения. ...Именно в этом контексте и следует говорить о КЛАССОВОМ альтер-альтруизме большевиков и их вождей — В.И.Ленина и его ученика И.В.Сталина» (Ю.Соломатин. О классовом альтер-альтруизме).
Радість, проте, передчасна, бо, на відміну від психолога Поддьякова, який професійно досліджує вищезазначений феномен «насильницького ощасливлення», комуніст Соломатін удається до логічного виверту, мета якого — маніпуляція свідомістю. Адже насправді не було ніякої диктатури пролетаріату, а була диктатура партії терористів, яка не тільки не представляла інтереси робітничого класу, а, навпаки, піддала його таким випробуванням, які доти йому й не снилися. А це означає, що не було і ніякого альтер-альтруїзму Леніна — Сталіна, хіба що в ім’я самих себе. У психіатрії цей феномен називають «параноїдальним синдромом, ускладненим садизмом і манією величі».
Кожна нормальна людина холоне при думці про те, скільки жертв було кинуто в пащу комуністичної Сцилли. І ніяка індустріалізація з атомною бомбою не може цього виправдати, ніяка війна не в змозі це списати, ніякий термін давності не може змусити це забути.
Та, рефлексуючи з приводу минулих злочинів, комуністи не відчувають мук совісті, більше того, продовжують називати себе спадкоємцями і продовжувачами «ідей і традицій» колишньої Компартії, яка всіяла землю кістками жертв «непопулярних рішень».
Поставимо собі питання, що ж саме вони збираються продовжувати?
Залишимо осторонь боротьбу за «соціалізм», який, уже будучи побудований у чистому вигляді в «одній окремо взятій країні» всупереч теорії Маркса, вже показав себе таким страховиськом для народів, що жодні фільми жахів з ним не зрівняються.
Залишимо осторонь той факт, що Ленін, чудово розуміючи, що його система аж ніяк не відповідає природі людини, заявив про необхідність диктатури як всеосяжного, тотального насильства, про виховання людини «у дусі комуністичної моральності». Комуністам була потрібна ідеальна комуністична людина-робот.
Звернімо увагу лише на один момент, непроминущий для всіх поколінь комуністів, — їхнє ставлення до життя.
Можливо, навіть самі апологети ідеї не заперечать, що життя для них — усього лишень цеглинка для майбутньої будівлі комунізму. Проте, якщо зазирнути в суть цього катастрофічного феномену й проаналізувати багаторічну «комуністичну» практику, стає ясно, що життя для комуністів — цемент для зміцнення виключно власної влади, позаяк носії сакральної ідеї самі стають утіленням сакральності, що не підлягає сумніву. Їхні ж критики обертаються на «ворогів народу», тобто їхніх особистих ворогів. Втім, якщо спитати їх, що ж таке цей їхній комунізм, який вони так пристрасно обстоюють, вони нічого не скажуть, крім кількох чергових фраз про блага, які поллються рікою, про світле безкласове майбутнє, де кожен, незалежно від здібностей, буде отримувати по потребах. Але, на відміну від відомого всім Мавроді з його проектом казкового пірамідального збагачення, комуністам обов’язково потрібні смертельні жертви. Велика ідея харчується виключно м’ясом і кров’ю.
І щоб ми в цьому не сумнівалися, комуністи за будь-якої слушної нагоди обстоюють свій законопроект про відновлення смертної кари. Ну, скучили люди за кров’ю! І хоча довіра до судів останнім часом впала до найнижчої позначки (та й чи буває взагалі ідеальний суд?), цих політиків анітрохи не тривожить можливе позбавлення життя невинних людей, як не тривожить і повернення до життя професії ката, якій, звісно ж, вигадають яку-небудь чергову «благопристойну» назву-евфемізм.
Ось думка академіка Сахарова: «Я вважаю страту жорстоким і аморальним інститутом, що підриває етичні та правові засади суспільства. Держава в особі своїх чиновників, котрі, як усі люди, схильні до поверхових висновків, як усі люди, схильні до впливів, зв’язків, забобонів й егоцентричної мотивації поведінки, — привласнює собі право на найстрашніше і абсолютно незворотне дійство: позбавлення життя. Така держава не може розраховувати на поліпшення етичної атмосфери в країні». Втім, переконувати комуністів, що вбивати недобре, посилаючись на кого завгодно, хоч на Ісуса Христа, — все одно, що читати мораль вурдалакам.
Той-таки Соломатін, наприклад, показав нам на телеекрані схематичні траєкторії куль, які всаджували в потилицю своїх жертв комуністи і нацисти. Виявляється, що в Катині траєкторія була «не наша», а значить, і стріляли не енкаведисти. У мізку цієї людини немає ні тіні співчуття до страчених, є одне прагнення — вберегти партію від відповідальності й виправдати вбивства. По-справжньому особливий тип людини створено в Радянському Союзі — HOMO NECANDUS, людина, що вбиває. Якщо немає системи вбивств, вона її планує, вона про неї мріє, вона її всіма силами виправдовує. В ім’я загального блага, звісно.
Так, П.Симоненко, виступаючи у Верховній Раді під час обговорення законопроекту М.Джемільова «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», заявив, що депортація кримськотатарського народу, який «співпрацював з нацистами», була проведена для їхнього же «порятунку». Круто! Після цієї заяви (та за її ж логікою) слід було б заборонити Партію Вічного Терору, що незмінно пропагує колективну відповідальність, згідно з якою за злочин однієї людини або групи осіб належить гноїти і знищувати не тільки сім’ї, класи та партії, а й цілі народи. За цією ж логікою варто було б також, наприклад, вислати до Сибіру чи взагалі на Місяць усіх росіян, адже вони «несуть відповідальність» за генерала Власова з його 130-тисячною армією, що воювала на боці нацистів. Багато величних справ очікують нас у разі приходу комуністів до влади!
Читаємо думку гарячого прихильника терору «з людським обличчям» — О.Шиліна — в газеті «Киевский вестник» (22.05.2012): «...история сложилась так, что именно там, куда были депортированы крымские татары, они получили образование, профессию, из этого народа вышли академики, руководители крупнейших предприятий... И с этой точки зрения, а также с точки зрения реальности ситуации происходивших тогда процессов (мається на увазі можливий конфлікт на території Криму. — Н.В.), разрешение ситуации с крымскотатарским населением в 1944 году было единственно возможным». Залишимо на совісті автора дивну логіку, коли з погляду здобування освіти єдине можливе рішення — це депортація. Але «порятунок», під час реалізації якого гине майже половина «порятованих»?! Порятунок — коли до тебе в будинок уриваються озброєні люди і дають 15 хвилин, щоб зібратися? Коли тебе заганяють у вагони для худоби і везуть невідомо куди без їжі й води по 150—170 осіб у кожному вагоні, а «подорож» триває не один тиждень? Коли через голод, нелюдські умови та хвороби гинуть найслабші — діти, старі, хворі?
Так описує катастрофу Рефат Аппазов: «Мої батьки разом із сестрою матери опинилися в Голодному степу, не маючи елементарних речей, необхідних для найпримітивнішого існування. Отець, непристосований до будь-якої фізичної праці, з сильно підірваним здоров’ям, потрапивши в середньоазійське пекло, дуже скоро помер від виснаження, точніше, — з голоду. Матір зі своєю сестрою-вдовою, не маючи сил пересуватися самостійно, більш як добу благали кожного узбека, який проходив повз нас або проїздив на віслюку, хоч чимось допомогти, щоб поховати тіло» (Рефат Аппазов. Следы в сердце и в памяти. Симферополь, 2001. — С. 34-35).
Ще одна цитата: «Всесоюзний перепис населення 1926 р. зафіксував у СРСР 200 народів. Потім цей офіційний список зменшився до 60, а з 1977 р. ЦСУ СРСР оперувало цифрою в 101. Куди ж поділися після 1926 р. майже 100 народів?.. Раніше Росію називали в’язницею народів. Після жовтневого перевороту для представників багатьох із них вона виявилася ще й кладовищем» (Стецовский Ю.И. История советских репрессий. Т. 1. — М., 1997. — С. 475).
І от сьогодні ми читаємо, як О.Шилін соромить М.Джемільова, який «даже не посчитал нужным как-то завуалировать основной смысл подготовленного законопроекта, констатировав, что его принятие помогло бы «избежать многих земельных конфликтов и самозахватов». Тут уже річ навіть не в логіці й не в незнанні елементарних правових норм, відповідно до яких злодії та бандити (як і їхні «правонаступники») мають відповісти за злочини і повернути те, що вкрали. Тут замежова ступінь цинізму: журналіст стає на бік бандитів і соромить постраждалого!
Не менш показовим виглядає і підтримка згаданого партією сумнозвісного «мовного законопроекту». За лаштунками цього задуму стоїть аж ніяк не захист мовного розмаїття, на практиці — це замах на саме існування українського народу.
Що ж, доволі знайома етика відносин...
Я часто чую, що нам не варто знову й знову повертатися в минуле, що кожен має право висловлювати свою точку зору, і що саме в цьому полягає свобода слова. Але ми, врешті-решт, маємо навчитися відрізняти справжню свободу як повагу до думки і життя іншої людини, як Швейцерове «благоговіння перед життям» від цинічної наруги над цими високими поняттями.
Комуністи, виходячи з їхньої незмінної риторики, — це спадкоємці й продовжувачі вбивць і терористів, катів і демагогів, властолюбних бонз і завзятих виконавців їхніх наказів, що прикривають свою справжню суть тріскотливими фразами. І ставлення до них має бути відповідне.
Бути комуністом — ганебно.
Мовчати — неможливо.
