Одна з особливостей пострадянської доби полягає у співіснуванні різних «часових поясів»: специфічно «радянського» — зі знищеним громадянським суспільством, ретельно виплеканим політичним невіглаством і моральною дезорієнтованістю, та індустріального — з його зародками політичної та національної самосвідомості, соціальною мобільністю й політичними свободами. Про сутність радянської доби написано багато досліджень, проте, гадаю, що усвідомлення триває, хоча на загальнонаціональному рівні воно перебуває наразі лише на початковій стадії. Ми страшенно відстали від усього світу, проте поводимо себе і вдома, і на міжнародній сцені, як зухвалі підлітки-двієчники, яким море по коліна й сам чорт не брат, тобто як і годиться всім відстаючим. Дуже цікавим феноменом є наші політичні лідери. В них, як у краплині води, віддзеркалюються всі риси типової радянської людини у не дуже типових для неї обставинах. Не буду заглиблюватися тут у всі деталі цього явища — надто обсягова тема, зупинюся лише на кількох.
Відомо, що крім простих фізіологічних потреб задоволення голоду, статевого потягу, безпеки й комфорту, в людині як соціальній тварині присутні також дві потужні рушійні сили — прагнення до влади і прагнення до визнання. Влада, крім максимального задоволення цих простих потреб, дає ще й відчуття сили, багаторазово зростаючих можливостей, в тому числі й можливостей примусу. У тих, хто отримав владу, з’являється безліч угодовців, які створюють ілюзію визнання. Проте майже ніхто з тих, хто прагне тотальної влади, не розуміє, що реального визнання примусом не досягнеш, а радше знищиш. Угодовець, як і раб, лише зображує відданість і захват, тому його визнання є неповноцінним, адже, як і раб, «він не вповні людина» (Ф. Фукуяма). Лідер же, незалежно від того, чи дійшов він до вищих щаблів ієрархії, чи лише піднімається ними, скільки б не переконував себе у протилежному, жадає істинного визнання.
В Європі й Америці після французької та американської революцій і визнання народу сувереном починають встановлюватися відносини, де визнання поступово набуває найвищої значущості, оскільки спирається не на силу, а на обопільну згоду сторін. Пострадянська ж свідомість продовжує продукувати середньовічний принцип «держава — це Я» (згадаймо промову Путіна на мітингу після президентських виборів: «Спасибо всем, кто сказал «да!» великой России!» Опоненти на виборах для нього — провокатори, які прагнуть розвалити країну). Різниця між західним і посткомуністичним сприйняттям відносин «влада — народ» полягає в тому, що відхід в імітаційне поле у першому випадку усвідомлюється як відхилення від норми, у другому ж є нормою, в рамках якої лідер намагається, проте, домагатися істинного, не імітаційного визнання (згадаймо, наприклад, багаторазові путінські спроби сподобатися — з усіма його амфорами, журавлями та іншим піаром). Проте якщо «держава — це Я», то все багатоголосе, доброзичливе, хоча й критичне «Ти» перетворюється на вороже «Вони».
Парадоксальність психології типового пострадянського лідера змушує його наповнювати весь простір своєї боротьби за владу і ресурси симулякрами. Імітуючи і мімікруючи, змінюючись і пристосовуючись, він у своїй претензії на владу опиняється в дуже болючому для його самолюбства становищі «не вповні людини», тобто раба, визнання якого стає теж усього лише симулякром. Не визнаючи за своїм електоратом права на людську гідність, він тим самим отримує те «недостатнє визнання», яке позбавляє його почуття власної значущості й змушує до постійних болісних пошуків її підтвердження. Сюзерен стає невпевненим, схильним до постійних страхів кріпаком, який власноруч загнав себе у замкнений простір, огороджений зведеними ним же парканами, і добре розуміє, що, порушивши угоду з багатоголовою, непередбачуваною й не шанованою ним людською масою, він тим самим поставив поза законом і себе.
Та страх втратити владу — ніщо порівняно з почуттями людини, яку просто не визнають, попри всі її владні регалії. І тут включається психологічний механізм відходу від реального стану речей і конструювання ілюзорного комфортного світу. У цьому світі всі, хто відмовляється визнавати його статус, стають ворогами, що заслуговують на покарання. Такий відхід від реальності робить владний ѓрунт ще більш хитким, адже ні мільйони умовних одиниць у кишені, ні загроза покарання, ні навіть смерть ворога не забезпечують лідеру визнання, а навпаки — лише породжують ненависть. Його доля — ілюзія й самотність. Він створює псевдоструктури державної влади за псевдодемократичними лекалами , він плете інтриги й винаходить все нові пастки для людей, що його не визнають, він оточує себе все більш завзятими підлабузниками і домагається все більших повноважень. І зрештою він переконує себе в тому, що майже досяг мети, залишилося небагато — навіяти всьому світу саме ту кількість страху, яка змусить усіх нарешті визнати його.
Та псевдовлада породжує псевдослухняність, підлабузники — завжди зрадники, тотальна влада тягне за собою тотальну відповідальність, а у викопану ближньому яму, як промовляє народна мудрість, неминуче потрапляєш сам.
Немає такої сили, яка завоювала б визнання за допомогою страху. Держава, описана в романі Оруелла «1984», ідучи шляхом максимально можливого насильства, таки створює «люблячу» людину, та є одне маленьке «але» — вона вже неповноцінна у своєму божевіллі, як й її «вичавлена» силою любов.
Сонячний зайчик визнання не сховати в залізну скриню силових структур і не замкнути в «автозак», щоб потім милуватися ним на дозвіллі у підвалі за сімома печатками. І в цьому трагедія не розуміючих цього псевдолідерів.
