Історія — це потужний механізм інтеграції. Може, найпотужніший з усіх, що вигадало людство. Саме тому історія завжди була обов’язковим елементом освітніх програм. Захопливі історичні сюжети дозволяють школярам торкнутися реалій світу, ширшого, ніж той єдиний, який був їм досі знайомий, — світу родини чи роду. Немає іншого настільки ж дієвого способу ввести маленьку людину у світ соціального й політичного співжиття.
Використовують інтегративний потенціал історії не лише освітяни. Добре розуміють його ефективність і політики.
Недарма марксисти у своїй агітаційній діяльності спиралися на марксистський концепт історії. В центрі його було твердження, що класова боротьба є основною рушійною силою і змістом історії. Відтак інтеграція із всесвітньо-історичним процесом виявлялась можливою передовсім через участь у цій класовій боротьбі — звісно ж, на боці переможного провідника, КПРС.
Такий напрям суспільно-політичної думки й теорії, як націоналізм, провадить інше бачення — що природним способом долучитися до історії є участь у боротьбі націй за самовизначення. Адже всесвітню історію трактують як історію постання та розвитку націй. Та, звісно, найбільше уваги у цьому випадку приділяється історії вітчизняній. Вона подається як рух нації від самоусвідомлення, через національну мобілізацію — і, нарешті, до побудови такої держави, де нація матиме усі можливості для розвитку через набуття повноти влади.
Цей тип історичного наративу настільки поширений у сучасній Україні, що може видатися єдино можливим. Чи принаймні єдино дієвим у справі подолання тоталітарного радянського спадку і реформування країни.
ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ У РОБОЧОМУ КАБІНЕТІ. КИЇВ. 1918 Р.
Саме під цим кутом найчастіше дивляться й на Українську революцію 1917—1921 років. Головним стрижнем конфлікту, головною інтригою її найчастіше визначають боротьбу за домінування в Україні двох проектів — націоналістичного та більшовицького. Визнання Української революції окремою історичною подією, власне, революцією, відбувається через акцентування на її національному характері. Започаткована навіть традиція вживання наративу «Українська національна революція 1917—1921 років», хоч він і не став ще загальновживаним.
В цьому протиставленні зникає важливий зміст подій того часу, а саме — зміст утвердження ліберального світогляду, передовсім цінності особистості, її прав і свобод, а також правової держави, що їх забезпечує.
ЛІБЕРАЛЬНИЙ СВІТОГЛЯД — ПРЕРОГАТИВА ЕЛІТ
Тут-таки спливає у пам’яті розшарування Майдану: на ліберальний та націоналістично орієнтований. Обидві ці складові протестного руху відстоювали свободу і незалежність України, але кожен виходячи зі своїх мотивів. І мотиви лібералів зводити до мотивів національного самоствердження вкрай неправильно.
З інтеграцією до ліберальної традиції у нас в Україні дійсно є певні проблеми історичного характеру. І це при тому, що сучасна Україна розвивається передовсім як країна ліберальної орієнтації. Перевагу партіям з відповідними програмами надає переконлива більшість мешканців України. Підтримка націоналістичних партій та лівих рухів не може й близько бути порівняна з підтримкою лібералів чи центристів.
Але при цьому українці нібито позбавлені відповідної історії — української історії як історії цілеспрямованої побудови демократичної правової держави, з приматом інтересів особистості, а не групи.
Усвідомлення цього дозволяє краще розуміти проблеми інтеграції України до ліберального світу. А проблеми такої інтеграції ми бачимо на всіх рівнях — від індивідуального до геополітичного. Адже це, зокрема, ускладнює і євроінтеграцію України.
Ліберальна історія в Україні дійсно мала не надто велике представництво. Архаїчна Російська імперія не визнавала свобод особистості та прав націй більшу частину часу свого існування. Дещо більше пощастило західним українцям, які мали принаймні основні права, виголошені конституціями імперії Габсбургів 1848 та 1867 років. Радянський Союз, відтворюючи російські імперські настанови, провадив погляд на людину як на гвинтик державного механізму, а права націй виголошував лише декларативно.
Але традиція побудови демократичної держави в Україні була започаткована не в 1991 році, при здобутті незалежності. Українська революція, хоч і на дуже нетривкій дистанції, вмістила в собі ліберальний проект. Таким, в основному, був проект Гетьманату Павла Скоропадського.
Так історично склалося, що в Україні носіями ліберальних цінностей ставали еліти, а не широкі народні маси. Ретроспективно можна переконатись у цьому. Недарма автором першої української Конституції був Пилип Орлик, представник шляхетського роду, гетьман. Перспективу демократичних перетворень у декабристському середовищу відстоював нащадок гетьманського роду Сергій Муравйов-Апостол. Тарас Шевченко отримав підтримку нащадків української шляхти, таких, наприклад, як брати Лизогуби. Не в останню чергу завдяки цій підтримці він реалізувався як мислитель, поет і художник.
Ліберальні налаштування були більш притаманні шляхті, ніж простому народові. Так, гарячі звернення Шевченка до селян призводили подеколи до того, що ті попід руки вели його до поліції! Офіційна ідеологія послуху й феодального патерналізму була вкоріненою серед простих людей. Прислужилася цьому, зокрема, Православна церква.
І хоча українці лишалися волелюбним народом, некоректно вбачати у бунтарських виявах засновки ліберальної свідомості. Бунти й повстання, такі, як Коліївщина, являли собою нетривале повернення архаїчної військової демократії. Вони виникали стихійно і виявлялися здебільшого «святом непослуху». Жодної позитивної програми людського співжиття висунути вони не могли. В будь-якому випадку, поваги до права чи людського життя вони не демонстрували.
Традиція становлення лібералізму невідривна від становлення таких цінностей, як права та свободи особистості. Тому її ґенезу варто шукати не в стихійних селянських чи козацьких рухах, а в шляхетських салонах та товариствах. Протягом ХІХ століття ліберально-демократичні переконання набули поширення серед шляхти, надаючи їй фрондерських рис у мертвотному середовищі великодержавного шовінізму та консерватизму.
Це доволі парадоксальна тенденція, але вона має причини. Адже в Російській імперії лише люди шляхетного походження мали доступ до освіти. Відтак, лише вони мали достатньо ерудиції та інтелекту, щоб ознайомитись з передовими політичними ідеями, осягнути перспективу побудови правового суспільства в усій її складності. Важила і можливість здійснювати подорожі за кордон і порівнювати результати розвитку Західної цивілізації та Росії.
Висновки були не на користь Росії. Перевагу Заходу визнавали і технократи, які акцентували на економічній ефективності західної моделі, і гуманітарії, для яких переконливим аргументом був гуманний, антропоцентричний характер ліберальних інститутів. Сутнісний зв’язок цих двох вимірів пізніше був обґрунтований у ліберальній теорії.
Україна дуже змінилася протягом останніх 100 років. З країни переважно сільської вона стала, як і світ загалом, переважно урбанізованою. А разом із міським способом життя побільшало освіченості, раціоналізму, толерантності до інакшого.
Якщо носіями ліберально-демократичні політичних орієнтацій до ХІХ століття включно була шляхта, то в наш час ці орієнтації сповідують верстви середнього класу, інтелігенція великих міст, представники креативного класу.
Ці верстви за способом життя та кругозором можна уподібнити до шляхти. Саме зі шляхетською культурою ці верстви відчувають органічну спорідненість. Власне, вони і є її безпосередніми нащадками. Це стосується, зокрема, політичної культури, й виражається у перевазі ліберальних орієнтацій.
ФАТАЛЬНИЙ ПОПУЛІЗМ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Але під кінець ХІХ століття ініціативу формування політичного порядку денного у шляхти перехопили представники «третього стану». Тоді порядок денний помітно полівішав: гасла соціальної справедливості посунули гасла рівноправ’я людей перед законом. Старі ж еліти отримали вотум недовіри. Він поширювався на консерваторів та лібералів шляхетського походження майже рівною мірою.
Майже синхронно цьому зародився і націоналізм як напрямок суспільно-політичної теорії та практики. Він, так само як і соціал-демократичний напрям, апелював до мас. І вже тому намагався обійтися без надто складних інтерпретацій. Хоча до національних еліт у певних контекстах ставився прихильно.
Обидва ворогуючі концепти — комуно-більшовизм та націоналізм — виявились, хоч як це дивно, доволі подібними. Обидва ці концепти відстоювали примат групового над особистісним. В реальних історичних сюжетах це спричинило дії антигуманного характеру, коли життя людей приносились у жертву заради втілення політичних ідеалів.
На цю подібність звернув свого часу увагу консервативний політичний філософ В’ячеслав Липинський. Можна дивуватися з його прозорливості, адже його програмні твори було написано задовго до того, як тоталітарні режими під гаслами цих ідеологій принесли найбільші людські гекатомби.
Та ці ідеологічні течії виявились доволі популярними на початку ХХ століття в Україні, де класове гноблення супроводжувалось гнобленням національним. Українське селянство, відчуваючи критичний брак землі, лишалося позбавленим елементарних умов виживання. Українська інтелігенція гостріше відчувала національні утиски, не маючи змоги розбудовувати український гуманітарний простір. Відтак вирішення національного питання найчастіше ставилось у залежність від соціалізаторських новацій, і навпаки.
Участь української інтелігенції у революційному русі від весни 1917 року проходила під гаслами здобуття прав та свобод. Значний попит був на ліву риторику. Це іноді вело до курйозів. Соціалісти-федералісти, поміркована українська партія ліберально-демократичного ґатунку, мала у своїй назві складову «соціал» суто через суспільний запит!
В атмосфері радикалізації суспільних настроїв найбільш ефективною політичною стратегією виявився популізм. Обіцянки зносили на вищі сходини політичної ієрархії людей, неспроможних ці обіцянки виконати — зокрема і тому, що породжені ними очікування були завищені. Цю тенденцію критично зауважив Євген Коновалець, підсумовуючи наслідки Української революції: «Це найбільша слава для кожного народу, коли на таблиці його героїв записано якнайбільше імен. А все ж треба пильнувати, щоби не було їх надто багато в порівнянні з наслідками їхньої геройської праці, в порівнянні зі здобутками цілого народу».
Протягом 1917 року життя в Україні хаотизувалося: розпадалася системи господарювання, країну наповнювали озброєні дезертири з фронту, селяни ділили землю. Більшовики розгорнули в Україні свою агітацію, а від грудня 1917 року — і прямі військові дії проти УНР. Але партії, представлені у Центральній Раді, замість налагоджувати нове життя і організовувати оборону, гаяли час на нескінченні міжпартійні суперечки.
Окремі діячі Центральної Ради, такі, як Євген Чикаленко чи Дмитро Дорошенко, усвідомлювали безперспективність політики популізму. Незадоволення виявляли і представники союзних Україні Німеччини та Австро-Угорщини — через фактичний провал виконання союзницьких зобов’язань із боку УНР. Зрештою, колапс влади УНР уможливив переворот, який привів до влади Павла Скоропадського.
ГЕТЬМАНАТ: ДОСЯГНЕННЯ ТА ПОМИЛКИ
Скоропадський артикулював намір побудови демократичної Української держави, в якій мали би бути дотримані ліберальні свободи та шляхом поступового реформування вирішені основні соціально-економічні протиріччя. Водночас Українська держава мала втілити національний політичний ідеал, забезпечивши розвиток української культури й об’єднавши території, заселені українцями.
Що ж до діячів УНР, то серед них переважали соціалістичні ідеали, які передбачалося впроваджувати революційним шляхом і через утиски прав заможних верств населення. Ці утиски втілились у заохоченні поділів панської землі та практиці реквізицій, що підважувало право на володіння приватною власністю. Директорія УНР проголосила також застосування «трудового принципу», що означав поразку у політичних правах «нетрудових» верств населення.
На це накладалися проблеми міжнаціонального характеру. Керівники УНР всіляко підкреслювали орієнтацію на рівноправ’я народів, але в реальності траплялись прикрі, а подеколи й страшні ексцеси ксенофобії, передовсім, антисемітизму. Якщо навіть взяти до уваги позитивні наміри діячів УНР, провина за ці ексцеси певним чином лягає і на них. Адже вони не змогли забезпечити керованість у революціонізованій ними країні, зупинити розгул отаманії та адекватно покарати винних.
Ідея визнання сучасної України спадкоємницею УНР видається доволі проблематичною, хоча б і через соціалізаторські установки останньої. Ми дійсно іноді відтворюємо матрицю УНР — у безплідних суперечках парламентських партій, у популізмі політиків, у територіальній дезорганізації, у марноті сподівань на процеси самоорганізації, які обертаються безладом і безправ’ям. Та чи тішимося ми з того, чи так ми уявляли собі українську незалежність?
Обираючи наратив минулого, ми тим самим обираємо майбутнє.
Тому сучасна Україна має бути визнана спадкоємницею Української держави Скоропадського.
Подивимось лише на основні результати, яких вдалося досягти Скоропадському за той нетривалий час, який він перебував на чолі Української держави.
Вибудовано вертикаль влади: налагоджено роботу міністерств, впроваджено інститут державної служби, запроваджено охорону порядку, проведено реформування земств — все це дозволило фактично, а не декларативно реалізовувати державну політику на території України.
На вершечку владної вертикалі стояв Гетьман як уособлення старої козацької політичної традиції. Скоропадський відповідав вимогам цієї традиції, бо належав до старого гетьманського роду, до військової верхівки. Але його влада, як він сам визначив, не була монархічною і носила тимчасовий характер — до моменту налагодження політичного і господарчого життя. Надалі ж передбачалося скликання установчих зборів (Сойму), які мали би демократичним чином визначити подальшу форму правління в Українській державі.
ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ПРИЙМАЄ ПАРАД 1-Ї СТРІЛЕЦЬКО-КОЗАЦЬКОЇ (СІРОЖУПАННОЇ) УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ. 1 ВЕРЕСНЯ 1918 Р.
Гетьманат існував у широких кордонах, охоплюючи на півночі та сході території, які нині належать Білорусі та Росії. Активна зовнішня політика уряду була спрямована на подальше розширення цих кордонів. Було досягнуто принципових домовленостей щодо приєднання Криму. Українська держава набула широкого міжнародного визнання, зокрема, була визнана і більшовицькою Росією.
Вибудовувалась система незалежного судочинства, нагляд за якою здійснював Державний Сенат. Відтак Українська держава набувала ознак правової держави, а революційне свавілля поступалося правосуддю, зокрема і в провінції. Не лише декларативно проголошувались, але й забезпечувались основні ліберальні свободи, зокрема, права політичної опозиції та свобода преси (за певними виключеннями, з огляду на політичну нестабільність).
Економіка помітно пожвавилася, передусім, за рахунок тверезої економічної та фінансової політики, а також завдяки скасуванню соціалізаторських ініціатив попереднього уряду. Уряд приступив до здійснення аграрної реформи, що мала на меті створення міцного середнього класу фермерів і відмову від великого землеволодіння.
Значного поштовху отримала українська освіта: було відкрито два університети, чимало шкіл та гімназій, скориговані учбові програми, налагоджена підготовка вчителів, видані значні наклади українських підручників, виділені персональні стипендії. Були започатковані інститути, що забезпечували незалежний інтелектуальний розвиток країни: Національна бібліотека та Українська Академія наук.
Уряд дбав про розвиток української культури, виділяючи значні кошти на підтримку театрів, музичного мистецтва, музейної справи, підтримку діячів культури. Українська держава дієво підтримувала осередки українства поза окресленими межами, виділяючи кошти на культурний розвиток і українську пресу.
Такі результати стали можливими завдяки тому, що Скоропадський у доборі кадрів спирався на принцип ділової (а не партійної) відповідності. Професійних управлінців він шукав будь-де. Але українські кола висунули таких небагато: більшості висуванців не вистачало управлінського досвіду, а багатьом елементарної освіти. Тому довелось залучати не-українців — людей з досвідом, набутим в управлінських структурах царської Росії.
Варто зауважити, що нині практика запрошення іноземних спеціалістів стала повсюдною. Фактично незамінною вона визнана, коли ставляться завдання модернізації. Але й багаті, успішні країни вдаються до неї, щоб оживити економіку та підвищити інтелектуальний тонус. Тим самим зміцнюється установка на цінність інтелекту, яка характеризує сучасний ліберальний світ.
Зараз би кадрову політику Скоропадського назвали технократичною. Але тоді вона була затаврована як антиукраїнська. Затаврована, звісно, тими, для кого компетентність та досвід не становили такої цінності, як свійськість та риторична вправність. Іншими словами, інтелектофобська тенденція в Україні тоді переважила.
Гетьманат виник як реакція на неспроможність діячів УНР опанувати ситуацію в країні, і зрештою був скинений тими-таки діячами УНР. Вони вважали Скоропадського ворогом №1 для себе. Що ж до Скоропадського, він до останнього сподівався, що ідеал державності переважить особисті амбіції. В цьому помилився. Помилився він і в тому, що вбачав у Білому русі перспективного союзника Української держави. Ця помилка пізніше була визнана ним самим.
Не помилився він у головному — у визначенні російських більшовиків як ворога № 1 для України. Погоджуючись у цьому зі Скоропадським, доводиться визнати, що саме його державницький проект був найбільш ефективною спробою протистояти більшовицькій експансії у ті буремні роки.
ВІДТВОРИТИ ЗВ’ЯЗОК ЧАСІВ
Гетьманат був втіленим антиподом більшовицького імперського тоталітаризму. Популістичному більшовизму він протиставляв елітизм та технократичний принцип добору кадрів. Імперські настанови, приховані під риторикою інтернаціоналізму, отримали відповідь поміркованого націоналізму. Зрештою, гетьманат був проектом ліберальним, на противагу тоталітаризму більшовиків. Тому-то вони так таврували його, спотворюючи історичну пам’ять про не найгірше півріччя української історії.
Пам’ять зберігає події історії вибірково. Ми сприймаємо історичні сюжети тією мірою, якою можемо вбудувати їх у власне світобачення, власний досвід.
І тому у креативного класу і міської інтелігенції своя історична пам’ять. Ця пам’ять сприймає як свою — всесвітню історію лібералізації світу, чи йдеться про історію Французької революції, чи про емансипаційні рухи 1960-х. В українській історії їй складно зайти поживу.
На жаль, історики в сучасній Україні забезпечують запит переважно на національну історію. Відтак ті, хто не сповідують націоналістичної ідеології, приречені бути відлученими від української історії. Про них вітчизняні історики майже не дбають.
Здається, саме таку ситуацію мав на увазі Гамлет, коли казав, що «час вивихнув суглоб». Дійсно, ми бачимо порушений зв’язок часів. Сповідувані нами цінності нібито взялися нізвідки. Так що й дійсно може видатися правдивою російська пропаганда, відповідно до якої уявлення про права і гідність людини є позиченою в Європі єрессю, а єдиний органічний для українців ідейний концепт — це націоналізм.
Але ж наша історія містить і аргументи, щоби це твердження спростувати. Лише варто придивитися уважніше й віддати належне тим, хто на це заслуговує.
Таким жестом вдячності могло би стати зведення в Києві пам’ятника Павлові Скоропадському. Він, як мінімум, засвідчив би визнання ліберальної традиції та елітизму як засновків, що вплинули на перебіг української історії.
Такий пам’ятник, звісно, хотілося би бачити на Печерських Липках. І тому, що цей район міста був обраний Скоропадським для резиденції — тут був епіцентр ухвалення рішень в Українській державі. Але ще й інша причина. Пам’ятник мав би нагадувати українському політичному класу, якими би ми хотіли бачити українські політичні еліти — освіченими, патріотичними, компетентними. Найголовніше — ми очікуємо, що вони будуть щиро сповідувати цінності прав і свобод, будуватимуть правову Українську державу.
