У першій частині інтерв’ю (див. матеріал в № 212 від 22 листопада ц. р.) доктор філософських наук, доцент філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Андрій БАУМЕЙСТЕР розмірковує про актуальність для України аристотелівської ідеї спільного блага й перемогу Трампа як кінець віртуальної демократії. Про вік, з якого варто починати заняття філософією, терапевтичний ефект самоосвіти й шкоду самоочевидностей — читайте далі.
— Андрію Олеговичу, протягом кількох останніх років в Україні з’явилася хвиля інтересу до філософії. Університетські викладачі стали публічними персонами, беруть участь в ефірах, круглих столах. Що потрібно для збереження високого рівня такої розмови?
— Гадаю, насамперед потрібні серйозні тести всередині спільноти. Суспільство тільки формується, й у нас взагалі не звикли до дискусій. Візьмімо, до прикладу, Америку та Великобританію. Там вже в школі привчають до культури диспутів. У нас школа — це коли люди сидять струнко і слухають, що говорить вчитель. Учитель — це якийсь гуру або ж, навпаки, його не поважають, у нас самі крайнощі. І немає культури дискусії.
Тож спочатку має бути якийсь ценз зсередини спільноти. Щоб просто висловлювалися певні думки. У нас багато «філософів» потрапляє на телебачення — якісь футурологи, наприклад. Філософи іноді дуже делікатні, не звикли висловлювати те, що є насправді. Що, наприклад, певні речі можуть бути цікавими публіці, але не є фаховими.
«У МЕНЕ НЕМАЄ ІНШИХ ПОТРЕБ, ОКРІМ ЖИТТЯ У ПРОФЕСІЇ»
— Чи можна називати вас сьогодні послідовником філософії Томи Аквінського, неотомістом?
— Це така невеличка провокація. Я вважаю, що томізм і думка Томи близькі до сучасної аналітичної філософії. І я скоріше є прибічником аналітичної філософії. А що це? От були на початку ХХ століття школи: феноменологи, кантіанці, екзистенціалісти. І належність до шкіл унеможливлювала обговорення актуальних важливих тем. Тому що феноменолог би сказав: «А наша школа думає так!». Кантіанці — інше. А аналітичні філософи розмірковують так: «Школи не мають значення. Ви пропонуєте власну тезу і намагаєтесь її захистити. А я показуватиму, що ваша думка або слушна, або хибна». Тобто сьогодні філософія піднімається над школами і дозволяє нам всім вести серйозні розмови про важливі речі. Тому мій томізм — це такий епатаж. Для мене важлива філософія як практика, як певний досвід і школа раціональності, гострого і чіткого доказового мислення.
Ось у чому роль філософів у світі? Мати гострий, як лезо, аналітичний розум, який дозволяє прояснювати складні речі, проблеми. Насправді, дуже мало людей можуть ясно побачити якусь складну річ — це потребує довгого відточування майстерності й культури мислення. В цьому — призначення філософів.
У своїй останній монографії «Буття і благо» пишу про те, що в нас переважає дискурс інтерпретацій. Є гарні і дуже погані інтерпретації, останніх — 80%. Ми переказуємо чиїсь книжки, але дослідницького дискурсу немає. А завдання філософії насамперед — це дослідження.
Однак це складно робити, бо наша академічна спільнота перевантажена лекціями, курсами. Я — людина університетська і добре знаю, що ця система поки виключає дослідження, в нас немає на це часу. Я займаюся дослідженнями у вільний від роботи час. У мене немає дозвілля, вихідних. У мене немає інших потреб, окрім життя у професії. Але щоб наважитися на таке, треба відмовитися від певних благ життя, це своєрідна аскеза. Я радію дослідженням, життю у філософії, утім, не всі на це готові. От західні колеги-викладачі мають «шабатовий» рік. Три-чотири роки викладаєш, а потім — рік досліджень. На тижні в тебе зайняті тільки два дні, а чотири — вільні для досліджень. Тоді ти пишеш книжки, виступаєш. А ми досі, як у школі. Приходимо й читаємо-читаємо-читаємо, переказуємо чужі думки.
«У КНИГАРНЯХ ВІДСУТНІ СУЧАСНІ УКРАЇНОМОВНІ КНИЖКИ З ФІЗИКИ АБО БІОЛОГІЇ»
— Водночас ви випускаєте нову книжку приблизно раз на півтора року...
— Так сталося. Не кажу, що це закономірність. Тут можу подякувати Інституту релігійних наук святого Томи Аквінського, де викладаю, тому що вони пропонували мені певну фінансову підтримку від деяких фондів. Або Українському Католицькому Університетові. Завдяки УКУ ми разом з колегою Ростиславом Параньком 2012 року зробили видання «Монологіону» та «Прослогіону» Ансельма Кентерберійського. Випустили український переклад з латинським оригіналом тексту. Ансельм Кентерберійський — середньовічний автор, який першим запропонував доказ буття Божого. Видання дуже якісне. Я написав велику передмову до нього і коментарі, був науковим редактором тексту.
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.
Таке можливо, коли є невелика фінансова підтримка. Треба звикати, що наука її потребує. Вчений не може сидіти ночами й писати тільки «в стіл».
У нас поки що немає книжкового ринку. Немає книгарень. Якщо брати центр Києва — от є книгарні «Є». Але там дуже мало природничо-наукової літератури, в основному наявна гуманітарна. Я займаюсь філософією свідомості, яка пов’язана з природничими науками, й для мене є проблемою купити сучасну україномовну книжку з фізики або біології — таких просто немає. Це — комплексна проблема. Можна видати тільки бестселер.
— У блозі для «Дня» ви пишете, що філософія не знає вікових і професійних обмежень. Обстоюєте думку, що її треба викладати в школах. Як це робити доступно й цікаво? І де шукати вчителів філософії?
— Це питання також є дзеркалом суспільного саморозуміння. Існує певна, можливо й справедлива, недовіра до вчителів та викладачів. Недовіра є також до медиків, до політиків, до фахівців загалом. Викладати філософію повинні зацікавлені, яскраві, харизматичні люди. Необов’язково, щоб філософія була у всіх школах. В Італії, Австрії, Німеччині, Франції її вивчають у старших класах гімназій та ліцеїв. У таких закладах викладають не просто вчителі, це — особистості, вони мають публікації, вміють працювати з дітьми.
«ЯКЩО ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЗАПИТАННЯ ШКОЛЯРІВ ЗАЛИШИТИ БЕЗ ПІДТРИМКИ, ВОНИ ЗНИКНУТЬ»
— Але якою має бути школа, щоб в ній захотіли працювати харизматичні особистості?
— Треба створити експериментальні університети й школи. Наприклад, в Анкарі є приватний університет, в якому навчання ведеться лише англійською мовою. Його фінансували місцеві турецькі олігархи. В Китаї доклали чимало зусиль, щоб їхні університети потрапили в топ-100, — вони фактично купували провідних європейських викладачів. Тут також варто згадати російську Вищу школу економіки. Україні також потрібні кілька таких показових «супершкіл» і «суперуніверситетів». Щоправда, в Києві вже ледь не кожна гімназія вважається «елітною»... Ми маємо акумулювати в ці заклади кращих викладачів. Повинні з’явитися інституції, які зможуть показати приклад іншим.
Починати вивчати філософію слід саме в шкільному віці — в 15-16 років. На цьому етапі життя формуються філософські запитання. Якщо ці екзистенційні, фундаментальні питання залишити без підтримки, вони зникнуть. До кого ці хлопці та дівчата сьогодні можуть з ними прийти? На яких уроках вони можуть проговорити ці теми? Раніше була література, але зараз її викладають дуже сухо, все обмежується банальним переказуванням, учні не пишуть творів. У школах немає спеціальних предметів, де б вчили мислити, писати есе, виражати своє творче «Я», дискутувати. Саме тому там необхідна філософія. Якщо це слово когось лякає, давайте назвемо по-іншому.
«ЛЮДИНА ПОВИННА ВЧИТИСЯ ВПРОДОВЖ УСЬОГО ЖИТТЯ»
— Про що буде ваша нова книжка?
— Ідеться про ініціативу, яку підтримала Мала академія наук. Спершу я пообіцяв написати книжку «Філософія для «чайників». Але коли почав писати, зрозумів, що «для чайників» не виходить. Тож написав книжку, яку може прочитати будь-яка освічена людина від 17 до 90+ років. Кожен розділ має дві частини — для широкого загалу й для фахівців. Я прагнув «запалити» людей філософією, продемонструвати привабливість цих запитань. Адже в ХХ столітті багато фізиків, математиків писали філософські книжки, вони відчували потребу у філософських питаннях.
Мрію колись написати книжку з філософії для дітей. Така робота, вочевидь, потребуватиме більше часу. Для дітей писати складніше — необхідно вивчати їхню психологію. Тут потрібна лаконічність, яскраві приклади, красиві сучасні ілюстрації. Завдяки співпраці Національного педагогічного університету ім. Драгоманова з Малою академією наук деякі напрацювання у цьому напрямі в Україні вже є. На мою думку, це — на часі.
Я почав ставити ці запитання, займатися філософією в 13 років. Прийшов до цього через літературу. Оскільки на початку 80-х років книжки були дефіцитом, задумав сам написати книжку про героя, який мандрує в Шамбалу і зустрічається з мудрецями-махатмами, а потім має передати свою мудрість світові. Але в процесі зрозумів, що власне саму цю мудрість виписати не можу, й тому треба вивчати філософію. Почав читати — спочатку не міг нічого зрозуміти.
Будь-який контакт з філософськими текстами — це, по-перше, нерозуміння. Це — нормально. Канта, Спінозу або Маркса в 13 років читати неможливо, але цей досвід має бути. Якби я зараз писав таку книжку для дітей, то апелював би не тільки до філософії. Фільми, художня література, поезія, живопис можуть допомогти вивести читача на цей рівень — потрібні декілька стежинок.
Сучасні дослідження показують, що традиційна освіта вмирає, оскільки в університети ми потрапляємо часто випадково. Водночас людський мозок влаштований таким чином, що людина повинна вчитися впродовж всього життя. Для цього потрібно набути навички, які б мотивували нас до постійного розвитку власного «Я». Переконаний, що саме цим і має займатися філософія. Вона привчає нас бачити, що самоочевидностей насправді немає. Саме з тими речами, які всі вважають очевидними, зазвичай і виникають великі проблеми. Філософія — це культура здивування, самоосвіти і критики очевидностей.
До речі, нейрофізіологи доводять, що такий підхід захищає від захворювань, зокрема хвороби Альцгеймера, яку вважають хворобою майбутнього. Самоосвіта має фізичний терапевтичний ефект! Люди, які не розвиваються, коли виходять на пенсію, не знають, що з собою робити, й тому часто швидко здають, страждають на депресію. Вони не звикли бути відкритими до світу.
Зовсім інакше поводитиме себе людина, якій пояснили, що університет — це лише незначний етап на твоєму шляху, що ти можеш змінювати роботи кожні п’ять-шість років. Адже професії постійно змінюються — поки ми підготуємо фахівця, спеціальність вже зникає! Натомість необхідна готовність постійно засвоювати нові навички.
