«Цирковий день», як називають парламентські вибори в Білорусі опозиціонери, відбувся. «Примус до голосування студентів, солдатів і держслужбовців, вкидання — вдень і вночі, пачками — «лівих» бюлетенів, зовсім не дитяча «карусель» з невеликих груп «товаришів», що бродять, мов сомнамбули, по різних виборчих дільницях, і просто «кумедна арифметика», коли міняються цифри» — так описують спостерігачі процес волевиявлення в країні, де лідером уже 22 роки є Олександр Лукашенко, і 19 з них він володіє абсолютною владою. Сюрпризу не сталося й цього року — хіба що вперше за 20 років два опозиційні кандидати пройшли до парламенту Білорусі. Але це не змінить політичного ландшафту країни.
«День» поговорив зі Станіславом ШУШКЕВИЧЕМ — головою Верховної Ради Білорусі в 1991—1994 роках, професором — про те, чому авторитаризм став можливим, чи були «ескадрони смерті», як відреагував політикум і суспільство на інтервенцію Росії до України, і чи можливе повернення до національної держави. Саме він 1994 року забезпечив проведення перших і останніх демократичних виборів, але в результаті них до влади прийшов Лукашенко. Шушкевич був знятий з посади голови Верховної Ради у сфабрикованій справі «Про крадіжку ящика цвяхів» нібито для будівництва дачі. Зараз він очолює партію «Білоруська соціал-демократична Громада», але не бере участі, за його словами, «у фарсі, званому «виборами».
Це останнє інтерв’ю в трилогії розмов з підписантами Біловезьких угод. Читайте також бесіду в «Дні» з Геннадієм Бурбулісом — «Про відповідальність російської еліти» (№146, 17.08.2016 р.) і «Про відповідальність російської еліти-2» (№147, 18.08.2016 р.), і Леонідом Кравчуком — «Зробивши історичні речі, ми не можемо навести лад у своєму домі» (№156-157, 9.09.2016 р.).
«СФАЛЬСИФІКУВАТИ ВИБОРИ 1994 РОКУ МОЖНА БУЛО, АЛЕ Я ПРИНЦИПОВИЙ ПРИБІЧНИК ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ»
— Цього року минає 25 років Біловезькій угоді. Що відчуваєте через чверть століття?
— Мене не полишає відчуття гордості за те, що ми зробили. І якщо у нас, у Білорусі, відкрито висловлювати своє ставлення забороняється, то в інших країнах, де я буваю, зокрема й колишнього «соцтабору» — мене підтримують і поважають. Я намагався порахувати співвідношення позитивних емоцій до негативних — приблизно 20 до 1. Тобто з 20 один та й скаже: «таку країну занапастили». Найцікавіше, що, ті, хто намагається аргументувати своє негативне ставлення, як правило, не читали самих Біловезьких угод і не знають, що там є.
«День» ПОДАРУВАВ СТАНІСЛАВУ ШУШКЕВИЧУ КНИГУ «УКРАЇНА INCOGNITA» З БІБЛІОТЕКИ ГАЗЕТИ ПРО 25 КЛЮЧОВИХ МОМЕНТІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. ШУШКЕВИЧ, У СВОЮ ЧЕРГУ, ПРИВІТАВ НАС З СОЛІДНИМ 20-РІЧНИМ ЮВІЛЕЄМ І ПОБАЖАВ ДОВГИХ РОКІВ ПРОЦВІТАННЯ
— Коли ви підписували угоду про припинення існування СРСР, напевно, були думки про те, як буде через 10, 20, 30 років. Сьогодні ви вважаєте, що скочування до авторитаризму було неминучим, чи це деформація суспільно-політичного розвитку?
— У Білорусі була й залишається специфічна обстановка — у нас концентрація прорадянських людей, з соціалістичною ментальністю, навіть більша, ніж у Росії. Білоруси довірливі, вони повірили в ленінські гасла й зараз не знають багатьох речей. Тому стара партійна номенклатура, яка у Верховній Раді на момент 1991 року становила 82%, почувається впевнено через домінуючу радянську переконаність. Мене вони обрали головою в стані страху після серпневого путчу. Боялися визнати, що підтримували, й хотіли показати свою «демократичність». Я не був ні в компартії, ні в Білоруському народному фронті, тому — відповідна фігура. Вони думали, що виховають мене у своєму дусі.
А Лукашенко став втіленням радянських «сподівань» за підтримки Росії. Вибори, на яких він став президентом, дійсно були демократичними. Якби я піклувався про своє благополуччя — сфальсифікувати їх було раз плюнути. Але я принциповий прибічник правової держави й переконаний, що вибори мають бути чесними. Перша спроба усунути мене з посади голови Верховної Ради була здійснена ще влітку 1993 року, але не вистачило 6 голосів. Я розпустив парламент даним мені правом, усі роз’їхалися, а я за цей час встиг зробити низку важливих кроків. Головне — візит Президента США до Білорусі. До цього про Білорусь мало говорили у світі, ніхто нічого не знав, а про приїзд Біла Клінтона, звісно, написали всі. 15 січня він приїжджав, а вже 22 січня мене усунули.
— Але з другого боку, можливо, епоха Лукашенка — це перехід до національної держави? Трансформаційна подушка, що дозволяє уникнути активних агресивних дій з боку Росії. Наприклад, у Болгарії 33 роки правив Тодор Живков — найвідданіший друг СРСР, але 1989-го він був м’яко відсунутий опозицією, яка здійснила політичну й економічну лібералізацію. Непровокаційний характер його 30-річного правління дозволив перечекати несприятливий історичний час і безболісно здобути незалежність. Чи можливий такий сценарій у Білорусі?
— Згоден з цим прикладом, а також можна додати позитивні наслідки авторитарних режимів Августо Піночета, Антоніо Салазара. Тобто один лідер на багато років — це не завжди погано. Але, на відміну від білоруського випадку, вони були високоосвіченими й обізнаними людьми. Лукашенко, на жаль, окрім колгоспно-совкового досвіду управління, досі нічого не має. Лукашенко здасть кого завгодно заради збереження влади.
Тому йому тривалий час було вигідно грати на Росію й враховувати їхні інтереси. Доходило до «перформансів» — коли Черномирдін урочисто виривав прикордонний стовп між Росією і Білоруссю. Звісно, правителям Росії легше мати справу з одним владним президентом, ніж допустити розвиток парламентаризму, де всі рішення оприлюднюються. Більше того, Лукашенко настільки не відійшов від мислення союзної держави, що деякий час вірив у можливість стати президентом Росії — серйозно їздив по регіонах, агітував губернаторів. Тому, на жаль, сценарій Болгарії й деяких інших країн — не наш випадок. Для цього треба розуміти, що таке політика, влада й національні інтереси.
«РАДЯНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ БАГАТЬОХ ПРОСТИХ БІЛОРУСІВ ВИПРАВДОВУЄ ІНТЕРВЕНЦІЮ НА КРИМСЬКИЙ ПІВОСТРІВ»
— Як у Білорусі відреагували на інтервенцію Росії до України?
— Ставлення самого Лукашенка — «я за територіальну цілісність України». А Крим того, в кого він «де-факто». Ось такі заяви, що суперечать одна одній і здоровому глузду. Є у нас комуністична партія «Справедливий світ», вона відкрито заявила, що підтримує вторгнення до Криму. Вони по-своєму тлумачать геополітичну реальність — по-радянському. Важко сказати про настрої суспільства в процентному співвідношенні — немає ніяких соціологічних даних. Але що стосується опозиції, білоруської інтелігенції, освічених людей -прибічників правової держави, яких насправді багато в Білорусі, — вони, звісно, проти й не приймають «російського Криму». Але радянська ментальність багатьох простих білорусів виправдовує інтервенцію на півострів. При цьому вони знають історію уривками, не чули про депортацію-геноцид кримських татар та інші красномовні факти. Це замовчують.
— В Україні вбивство журналіста Гонгадзе дало старт акціям і протестам, що закінчилися Помаранчевою революцією. У Білорусі діяли «ескадрони смерті» — без вісти пропали й не були знайдені відомі бізнесмени, політики й журналісти. Чому білоруси мовчать?
— «Ескадрони смерті» у Білорусі дійсно існували, без них владі було не обійтися. Мала бути якась кваліфікована група, що займалася викраданням. Зникли два найхаризматичніші лідери — цього не могло статися без відома спецслужб і схвалення особисто президента, я досить добре це знаю.
Білоруси виходили на протести, але було таке жорстке придушення — всебічне, продумане, з провокаціями — не сумніваюся, що воно готувалося тими, хто вміє боротися з протестувальниками. Слід сказати, що політичний розшук у нас дуже добре поставлений. І це великі сили. У Білорусі на 100 тисяч населення 1452 поліцейські. У Польщі — у 5 разів менше, у Фінляндії — у 10 разів. Тому придушення в Білорусі — процедура нескладна.
— Виходить, у Росії й Білорусі усе-таки взяла гору контрреволюція щодо демократичних завоювань?
— Так, на відміну, наприклад, від України. У вас дуже міцний принцип виборності влади, тому більше шансів реалізуватися як успішна незалежна держава. І в світлі останніх подій, як мені здається, високе об’єднання суспільства.
У Білорусі я не бачу й не прогнозую змін. Тому що передусім Росія підтримує цей режим — тривалий час ціновою політикою на нафту й газ. До 2006 року Росія вкладала в Білорусі щороку 12 мільярдів доларів. Після цього почалося скорочення вливань, але вона забезпечувала кредитом або своїм, або євразійським, або ще чиїмсь. МВФ, до речі, теж давав кредит Білорусі, але не були виконані його умови. Білоруська влада лавірує й бреше весь час.
Я не бачу великої зовнішньої загрози владі, тому що Європа не зацікавлена в нестабільності в її центрі. У нас ця стабільність кладовищенська, сувора, підла, але вона є, і Європу це влаштовує. Дуже важко опозиції в умовах, коли Європа діє в рамках real politik — треба взаємодіяти з тією владою, яка є, і виходити з вигод. А той факт, що Лукашенко де-юре зробили невиїзним, не заважав йому відвідувати інші країни як приватна особа.
«БУДУВАТИ ГРОМАДЯНСЬКИЙ ТИП ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ВАЖЛИВО І ТРЕБА»
— Яке ваша думка як глави Верховної Ради у важливий для країни час про роль парламенту в державі?
— Парламент — це зріз суспільства, якщо він чесно обраний. В умовах гідної нинішньої Конституції парламент — це суто законодавчий орган, який нікуди не втручається. Але радянська система такою не була. За положенням про З’їзд народних депутатів СРСР, він міг узяти на розгляд будь-яке питання й прийняти щодо нього остаточне рішення. Що таке радянське гасло «Вся влада радам»? Це зосередження всіх видів влади в одних руках. Ця структура погана, і її відтінок позначився на парламентах майже всіх пострадянських країн. А в Росії «Єдина Росія» взагалі стала новою КПРС, і виборчий процес там неефективний у принципі.
Якби ми досягли високого рівня парламентаризму, порівнянного з ситуацією в Литві, Латвії, особливо Естонії, то парламент став би дуже важливою позицією. Зараз у багатьох державах пострадянського регіону він грає «мобілізуючу», пропагандистську роль, але не є визначальним і конструктивним. Рішення, що приймаються владним індивідуумом, швидше реалізуються. Це не завжди погано, адже за умови його патріотизму й високоосвіченості можуть бути позитивні результати. Але будувати громадянський тип політичної культури важливо й треба.
