Коли у 1995 році група експертів США і України почала впровадження програми житлових субсидій, усе було просто і зрозуміло: якщо 15% сукупного прибутку сім’ї не вистачає на оплату житлово-комунальних послуг, принесіть довідки, а інше доплатить держава. Всю інструкцію про призначення субсидії було розміщено на якихось трьох сторіночках, і усі перебували в ейфорії — і Уряд (економляться величезні кошти на скасуванні державних дотацій у комунальне господарство), і соціальники — нарешті збудеться їхня мрія про адресність соціальної допомоги, і, спочатку, самі люди, яким, звичайно, не сподобалося різке збільшення житлово-комунальних тарифів.
Але коли виросли перші черги бажаючих оформити субсидію, розробники замислилися і… видали перші доповнення і зміни. У 1995 році — крім першої, було ще 3 постанови КМ України, у 1996 році — 4 постанови, у 1997 му — 2, у1998 році — 3, у 1999 му — одна, у 2000році знову 3 і навіть цього року, через 6 років після початку, — ще одна. Усього — 17(!) постанов КМ України, це, не рахуючи нормативних листів, роз’яснень і бюлетенів, найскладнішої комп’ютерної програми і т. д. Дивно, з якою завзятістю багато солідних і розумних людей продовжують наступати на одні й ті ж граблі: у питаннях соціальної політики, що зачіпає інтереси мільйонів людей, прості рішення явно недостатні, якщо припустити, що вони взагалі правильні.
Такі ж прості рішення проглядаються і у проекті пенсійної реформи, основні положення якої широко відомі, — на жаль, — лише вузькому колу осіб. Описуючи нововведення, належні до цього кола вибрані «штовхають ногами» діючу зараз солідарну систему виплати пенсій, за якої покоління працюючих «годує» покоління пенсіонерів. Перерахувавши всі її недоліки, вони, як достоїнства, підносять їх відсутність у накопичувальній системі, що пропонується. В останній кожен заробляє пенсію ніби сам, здійснюючи протягом життя постійні, — і обов’язкові! — відрахування на свій персональний рахунок у Пенсійному фонді (ПФ).
Однак те, що одна система погана, не означає автоматично, що інша хороша, навіть позбавлена недоліків першої. Але давайте спочатку подивимось уважніше на вказані недоліки чинної системи.
Перший: соціально вразливі люди, як правило, вмирають раніше заможних і здорових, отже, отримують пенсії протягом більш короткого часу.
Це твердження зроблено на пiдставi загальних міркувань і, на жаль, не може бути підкріплене жодними, у разі України, фактами — просто тому, що їх немає. Єдине статистичне обстеження рівня життя населення проводиться у нас у країні усього третій рік, і виявити стійку кореляцію між рівнем прибутків і тривалістю життя за цей період просто неможливо.
Другий: тим, хто виходить на пенсію в останні два роки, штучно підвищують зарплату, щоб вони отримали велику пенсію (при цьому начальство ще й бере хабара за це).
Апріорі вважати все керівництво хабарниками, вибачте, некоректно, тим більше, що рівень зарплат наших службовців залишає бажати кращого. Людям роблять, за великим рахунком, позику, а не навпаки. Що ж до робочих спеціальностей, то їхня зарплата значною мірою визначається реально зробленим, тому говорити про масові зловживання у цих галузях навряд чи можливо.
Третій: дві третини пенсіонерів отримують практично однакові суми, навіщо ж платити до Пенсійного фонду великі суми, якщо вони не впливають на розмір пенсії?
Дозвольте відзначити, що раніше диференціація залежно від трудового внеску існувала, тобто це не є «родима пляма» самої системи, щось змінилося у зовнішніх обставинах, і ми чудово знаємо, що саме — приховання прибутків від платежів до бюджету і ПФ. Звичайно, персональний пенсійний рахунок, який передбачає накопичувальна пенсійна система — сильний фактор для боротьби із «зарплатами у конвертах», але, запитаємо себе, чи достатній у наших умовах? А саме: у разі значного явного і незмірного прихованого безробіття, номінально декоративної ролі профспілок, відсутності ефективної правової системи, тобто — у разі повної залежності працівника від роботодавця? Боюся, що ні. Зрозуміло тільки одне: персональних пенсійних рахунків як фактора виявлення прихованих прибутків — явно недостатньо.
Четвертий недолік солідарної пенсійної системи полягає у наступному. «Є ціла група пенсіонерів — нардепи, їхні помічники, прокурори, вчені, журналісти і т. ін., які одержують близько 90% своєї колишньої зарплати. Відбувається це тому, що пенсійне забезпечення в Україні регулюється більш ніж 20 законодавчими актами. У результаті середня пенсія, призначена згідно із законом «Про пенсійне забезпечення», становить лише 7,3% середньої ж пенсії, призначеної згідно із законом «Про статус народного депутата».
Це — цитата, і взято її з однієї пенсійно-реформаторської статті (Е. Лібанова, «Чи потрібна Україні пенсійна реформа?», «Дзеркало тижня» від 1 вересня 2001 року), однак суть не в авторстві, а у позиції цілої групи розробників, яку вона висловлює. Отже, основна біда полягає у 20 законах, замість одного.
Однак, давайте, користуючись офіційними даними Держкомстату (на 1 квіт ня 2001 року), подивимося, наскільки ефективним буде такий «поділ». Хто ж і які саме отримує пенсії в Україні? Виявляється, переважна більшість, точніше, 96% — майже всі пенсіонери, — отримують «нормальні» пенсії згідно із законом «Про пенсійне забезпечення», 2,7% — пенсіонери-міліціонери, 0,6% — «чорнобильці», 0,3% — держслужбовці, 0,2% — вчені і 0,2% пенсіонерів, що залишилося, становлять колишні прокурори, судді, митники, народні депутати та інші 16 категорій. Як видно, все це — мізерні величини, наприклад, ділити 368 пенсіонерів-депутатів на 13 млн. 853 тис. 602 — загальну кількість пенсіонерів, мій калькулятор просто відмовився, тільки з великим округленням вийшла величина, менша однієї тисячної відсотка — 0,0009%.
Може, у них такі пенсії, яких вистачить на всіх, тобто у 9000 разів більше за звичайні? На жаль, ні, середній розмір «чорнобильської» пенсії — 230,8 грн., суддівської — 240 грн., міліцейської — взагалі 109,6 грн., прокурорської — 402,1 грн. Так що ділити, панове, практично нема чого. Тільки депутатська пенсія випадає з цього ряду — 1103,5 грн. Не хочеться тут обговорювати її розмір, однак, навіть якщо її поділити, це все одно нічого реального не додасть до пенсій.
П’ятий недолік: пенсійний внесок тих, хто добре заробляє, нараховується з прибутків до 1600 грн., а пенсія їм нараховується з усього прибутку, отже, заможні люди отримують великі (за українськими стандартами) пенсії, не сплативши адекватних внесків.
Які ж це такі «українські стандарти»? А ось які: за нинішньої зрівнялівки максимальна пенсія «заможних людей» із згадуваних 96% пенсіонерів становитиме від 107 грн. до 143 грн., а у так званих «пільговиків» — від 106,2 грн. до 402,1 грн. Адже з фонду заробітної плати до Пенсійного фонду надходить 34%, тобто працівник отримує 66%, що залишилися, отже, сума пенсійного внеску дорівнює половині зарплати, значить «заможні люди» при зарплаті 1600 грн. вносили до ПФ щомісяця приблизно 800 грн., а отримують набагато менше! Так, хто ж кого спонсорував?
Шостий недолік: чинне законодавство передбачає право на дострокову пенсію для окремих категорій.
Яких саме категорій, реформаторські статті, як правило, не вказують, але переважна більшість тих, у чий город кинуто камінь, становлять військовослужбовці, міліціонери та інші «силовики». Твердження, що подібний порядок виходу на пенсію є недоліком, свідчить тільки про одне: глибоке нерозуміння його авторами природи і специфіки військової служби і подібних їй. Так, якщо армії або міліції потрібні щорічно кілька тисяч нових лейтенантів, то кілька тисяч нових полковників щорічно їй просто не потрібні! Адже, служба у силових структурах передбачає наявність певного рівня фізичної підготовки, а уявити собі 59-літнього міліціонера (або військового), який біжить за 19-літнім злочинцем (що долає смугу перешкод) — зовсім не смішно.
Інші країни мають досвід продовження терміну служби, наприклад, у поліції, але це зовсiм інша проблема, яку автори нової пенсійної системи не вирішують ніяк, точніше, пропонують «просте» рішення — Кабінету Міністрів у місячний термін внести свої пропозиції(!?)
У колишньому СРСР вже бували подібні «прості рішення» — за часiв хрущовського скорочення армії і флоту на вулицю було викинуто сотні тисяч молодих здорових і підготовлених лейтенантів, капітанів та інших чинів, багато з яких так і не знайшли себе в іншому житті, і долі їхні було покалічено.
Сьомий недолік: масштаби пільг із оплати внесків до ПФ є фактор нестійкості нинішньої пенсійної системи.
По-перше, стійкість тут ні до чого, недоплата — так, але, хто дасть гарантію, що під час прийняття нового закону про пенсії жодна з професійних або соціальних груп не випросить собі інших пільг, які гаситимуться з бюджету? До речі, це ж пропонує і Е.М. Лібанова (у згаданій статті) щодо пенсій колишнім сільгоспробітникам, тобто — те ж саме, у чому вона звинувачує чинну систему: фінансування пенсій для одних категорій за рахунок інших. По-друге, обвинувачення дрібних підприємців і самозайнятих у тому, що вони платять лише фіксований податок, некоректно, відмінити його — значить знову загнати їх у тіньову економіку, отже, треба правильно розподілити цей податок між бюджетом і ПФ, але це вже справа держави, а не підприємців та інших платників податків.
Восьмий недолік: практика списання боргів підприємств до ПФ — аморальна.
Цілком поділяю обурення авторів реформи на адресу «добрих за чужий рахунок», у цьому випадку — за рахунок пенсіонерів, тільки до чого тут чинна пенсійна система? Якщо підприємство «сидить на мілині» або «на картотеці» і не виплачує зарплату, то які ж тодi кошти будуть перераховуватися на персональні рахунки його працівників?
На цьому перелік недоліків чинної солідарної пенсійної системи більш- менш закінчено. На нашу думку, жоден iз них не є настільки фатальним, щоб через нього руйнувати всю систему. І тут саме час зробити ряд загальних зауважень.
Перше — чинна пенсійна система погана не сама по собі, адже раніше вона працювала нормально; вона пробуксовує у тих важких економічних умовах, в яких виявилося і населення, і сама країна за роки незалежності. І відсутність диференціації залежно від стажу роботи і розмірів зарплати, і непоповнення Пенсійного фонду (ПФ) з боку сільгосппідприємств, і, зрештою, кризова демографічна ситуація є не причиною, що властива природі солідарної пенсійної системи, а наслідком катастрофічного стану економіки в останнє десятиріччя.
Друге — про демографічну кризу. Є припущення, що до середини ХХI століття в Україні на 1000 працюючих буде припадати 900 пенсіонерів. Очевидно, цей висновок отримано з демографічних прогнозів, однак, автор мав сумнівне задоволення вивчати методику подібних розрахунків. Вони виходять із того, що «передумов для збільшення народжуваності немає», тобто чисельність населення буде падати і падати. Шляхом вирахування складного відсотка, що, по суті, є еквівалентом тупому відніманню такої собі величини від кількості населення, отримують який-небудь результат на зразок: через 40 років українців залишиться 10 мільйонів. Проте довготривалі демографічні прогнози просто некоректні, оскільки вони не враховують зміни інших чинників, які впливають на народжуваність і смертність, навіть точніше, — які визначають ці процеси. Дозволю собі нагадати, що з двох попередніх демографічних криз, часів Голодомору і Другої світової війни, Україна виходила протягом усього 4 — 5 років. Нинішня демографічна криза, як і всі попередні, — не самостійне явище, вона тільки відображає кризу економічну і є наслідком того, що люди відповідально ставляться до долі своїх потенційних дітей, вирішуючи: мати чи не мати.
Однак розглянемо, що ж пропонується натомість, — припустимо, гіпотетично — «соціально несправедливої» чи «методично недосконалої» солідарної системи?
Пропонується додати до чинної ще дві системи, одну — обов’язкову, куди частина зарплати буде потрапляти незалежно від нашого бажання, а іншу — добровільну, участь у якій необов’язкова. Обидві вони є накопичувальними, де персональні внески будуть збиратися на особистих рахунках майбутніх пенсіонерів, з яких згодом і буде виплачуватися пенсія. При цьому, незважаючи на всю критику на адресу солідарної системи, вона буде… збережена і, більше того, залишиться на довгий час основною. Автори у самому законі обставили момент початку роботи накопичувальної системи таким довгим переліком умов, до яких наша економіка і суспільство ще повинні дорости. Причому, якщо деякі критерії є чіткими та зрозумілими (наприклад, зростання ВВП на 2%), то інші — цілком розмиті, наприклад: «досвід роботи недержавного пенсійного забезпечення».
Таким чином, автори видали досі небачений юридичний конгломерат закону і постанови про порядок введення його в дію.
Однак у разі банкрутства Накопичувального Фонду (НФ), масштаби цього соціального лиха перекриють наслідки краху і «Меркурія», і «МММ», і Ощадбанку СРСР разом узятих. Обікраденим виявиться весь український народ.
З другого боку, введення великої кількості обмовок дозволяє відбити будь-яку критику, — мовляв, це не зараз, а потім буде працювати, — і, у результаті, протягнути закон.
При читанні законопроекту кидається у вічі, як детально і розгорнено виписані статті про всю верхівку ПФ і НФ, — наглядова рада, управління активами, радник з інвестиційних питань тощо. А щодо приземлених питань — про розмір накопиченої пенсії, про пенсійний стаж — тут майже повна невизначеність і безліч запитань. Наприклад, у статті 19 вводиться таке поняття як коефіцієнт страхового (пенсійного — у звичному розумінні) стажу за рік: кількість місяців, у які робилися пенсійні відрахування, поділена на 12. Здавалося б, зрозуміло — якщо ви весь рік працювали і робили відрахування до ПФ (ви самі чи ваше підприємство), то 12 поділити на 12 дорівнює 1. Однак друга частина цієї ж статті вводить нове поняття — не річного, а незрозуміло якого коефіцієнта страхового стажу, і категорично стверджує: «коефіцієнт страхового стажу, вирахуваний відповідно до вимог цього закону... не може перевищувати 75 відсотків». Адже згідно з вимогами закону, а саме — частини першої цієї ж статті, він якраз може перевищувати 75%, аж до 100%!
Так хитро, на погляд авторів, вони, очевидно, хочуть обійти широко розрекламоване положення законопроекту про те, що пенсія у солідарній системі не обмежується (пункт 3 статті 21)! Обмежується, як бачимо, ще й як мінімум на чверть від зарплати.
Цілком можливо, що це обмеження виросло з фінансових реалій наповнення ПФ, але чому саме до 75%, а не 85% або 95 %? Відповіді немає — цю цифру взято «зі стелі».
Що ж такого нового і незвичайного він у собі приховує, що автори й інші зацікавлені особи так напружуються? А ось що: рано чи пізно, коли запрацює обов’язкова накопичувальна система, на рахівницях НФ з’являться величезні суми — 18 мільйонів працюючих щомісяця будуть зобов’язані переказувати туди істотну частину своєї зарплати, і гроші будуть знаходитися там 50 — 60 — 70 років, поки людина відраховує та отримує пенсію. Той, хто буде розпоряджатися величезними сумами НФ, знімаючи собі навіть мізерний вершок, отримає такі можливості для владарювання і збагачення, які зараз навіть важко собі уявити.
Однак нас цікавлять не чиїсь зазіхання на посаду голови НФ, а ряд концептуальних запитань, які виникають у зв’язку з пенсійним законопроектом. Наприклад, звідки братимуться гроші на пенсійні відрахування до нового Накопичувального фонду?
Автори закону не дають прямої відповіді на це запитання, вони знайшли «просте рішення» — розмір частини пенсійних відрахувань встановлюється Верховною Радою (Заключні положення, розділ 15, пункт 10, частина 4), при цьому можна тільки здогадуватися з контексту, що це стосується відрахувань до НФ, але чи так це насправді — невідомо. Чи означає це в результаті, що потрібно підвищувати і без того високу — 34% — ставку відрахувань до нинішнього ПФ? Очевидно ні, отже, передбачається перерозподіл пенсійного внеску між солідарною і накопичувальною системою. При цьому природно, що частина грошей, які раніше йшли до «загального котла» — ПФ, — тепер підуть на персональні рахунки, що у свою чергу призведе до скорочення надходжень до ПФ.
З яких коштів тоді виплачувати пенсії сьогоднішнім літнім людям і тим, хто піде на пенсію через 5—10—15 років, так і не зібравши істотних коштів на своєму особистому рахунку? (Добровільну накопичувальну систему ми взагалі винесемо за рамки розгляду, очевидно, вона призначена для людей, які дуже добре заробляють).
У тому ж місці Заключних положень сказано, що розмір страхових внесків не може перевищувати 7% заробітку. Знову-таки, можна тільки передбачити (з контексту), що йдеться про відрахування до НФ, але тоді виникає запитання: чому б людині, яка робить накопичення на старість, самій не вирішити, яку суму відкладати?
Так чи інакше, але Уряд і Верховна Рада зараз стоять перед дилемою — або підвищувати сумарні пенсійні відрахування для введення накопичувальної системи, або знижувати розміри пенсій. Ні того, ні іншого вони, очевидно, зробити не можуть.
Отже, з цієї ситуації є єдино можливий вихід — підвищення пенсійного віку: декілька років «пенсійного табу», протягом яких ніхто не буде йти на пенсію, і кількість пенсіонерів буде не збільшуватися, а, навпаки і, на жаль, скорочуватися внаслідок природних причин. Це дозволить створити фінансовий резерв для забезпечення стійкості солідарної системи при скороченні надходжень до неї, внаслідок відтоку частини пенсійних внесків до нової накопичувальної системи. Однак у законі про це немає жодного слова. Таким чином, можна ще довго аналізувати недоліки нового пенсійного закону, наприклад, захист внесків від інфляції. Або, наприклад, яку ж пенсію можна заробити, відраховуючи гроші до Накопичувального Фонду? Відповіді на це — головне запитання пенсійної реформи! — у законопроекті немає. Людині, яка все своє трудове життя збирала собі на старість, природно, хочеться отримати всі свої гроші назад, але зробити це можливо тільки в одному єдиному випадку — якщо в момент виходу на пенсію забрати всі накопичення відразу. Зрозуміло, що такий варіант мало кого влаштує, — виникає та ж сама проблема збереження грошей, — тому всім захочеться отримувати частинами, «розтягнути задоволення», але як визначається така частина, тобто щомісячна пенсія? У проекті у відповідь на це запитання дається тільки загальна схема дій. У цей момент держава, тобто пенсійні чиновники взагалі умивають руки та передають обов’язок виплати пенсій… страховим компаніям.
Таким чином, зараз чітко можна сказати одне — пенсійна реформа вимагає дуже і дуже детального попереднього опрацювання і, що не менш важливо, широкого публічного обговорення всіх її деталей. А загальні слова і протягання заморських диковинок через Верховну Раду і Кабінет Міністрів нічого доброго народу України не принесуть.
