Мій хрещений батько вже на дорозі правди. Я, звісно, дуже жалію й не можу усвідомити ще до кінця непоправної втрати. Я бачила понівечене хворобою його тіло. Я торкалася до його рук. Я з ним наодинці була серед ночі, але ні розум, ані серце до кінця не хоче таку страшенну втрату усвідомити. Я все ще думаю, що прийде Покрова й першими гістьми у нашій хаті будуть вуйко Олекса і вуйна Фівдосі (так кликали їх по-сільському). А я ще буду в кухні домивати підлогу, досмажувати рибу чи ще щось. Мої вуйко і вуйна приходили найшвидше тому, що були із сусіднього села, а в моєму Голині було багато хат, які треба було відвідати й погостювати на празник. А починали завжди із вуйкової батьківщини, де він народився, де зростав, опікуючись молодшими братами й сестрою, де бачив чотирнадцятирічним хлопчиком смерть своєї найдорожчої людини.
Коли людина народжується, то в народі кажуть, що до неї прилітає ангел. Якщо ж він поцілує її у руки, то в майбутньому виросте робітна людина; якщо в губи — красива; якщо ж в серце — щаслива.
Мій хрещений батько був як бджілка. Трудився з дитинства коло молодших братиків і сестрички в голодні воєнні й повоєнні роки. Йому йшов чотирнадцятий, як, прилігши у літі від спеки під грушкою, на його очах упокоїлась його ненька. Останні слова бабусі Анни були проханням до малого Олекси, щоб той збігав і приніс води. Коли ж хлопчина повернувся з кухлем — його матуся була вже «там».
А ще ангелик поцілував його і в губи. Зовні статний і красний парубок був ще й красивий душею. Сімейна доля закинула його аж за третє село. I там він, наче верба, прижився. Мій вуйко щоденною працею здобував авторитет і визнання у чужому селі. Коли ми приходили у гості, то вже на початку села нас iз посмішкою проводжали до Олекси, бо зумів мій хрещений прихилити до себе сусідів і односельців, молодих і ровесників.
Дістався моєму вуйкові й поцілунок у серце. Він був зразковий чоловік і батько. Iз вуйною прожили спільно 57 років. Дай Боже, щоб так і стільки і діти його у парі прожили. Мій вуйко з вуйною виростили і виховали сина та двох дочок. Але страшенна біда забрала від батьків тридцятидев’ятирічного сина. Нагла пустка, яка утворилася після Василевої смерті, не загоїла їх рани. Але сила волі та любов до життя не дозволили вуйкові й вуйні здатися.
А ще мій вуйко був дуже доброю людиною. Це є зрозумілим особливо зараз. Пам’ятаю вуйка лише спокійним, лише врівноваженим. Я ніколи не чула від нього злісного чи злого слова. Ні, я не чула ніколи навіть поганого слова. Мій хрещений був дуже скромний. Він воював в УПА, але у нього не було відповідного посвідчення. Коли я його питала — посміхався: а що це дасть ? .. За участь у боротьбі за Українську державу його військовий обов’язок відправили проходити на далеку Північ.
Усі в скорботі. Всі осиротілі. Скорботні й дочки. Невеселі і зяті, і онуки. Одиноко по обійсті блукає Василів (сина) син. Теж Василь. Нервово скурює енну цигарку й випиває десяту каву. Жалібно стоїть біля улюбленого дідуся і тями не дасть собі, що це вже правда. Дід Олекса був для нього прапором. Коли батька не стало, Василеві йшов тринадцятий. Складний вік, складне зростання із шпортаннями по житті, але дідове мудре научання і гени все ж таки дали своє.
Осиротілими себе почувають ще живі брати й сестра. Їх було п’ятеро братів та сестра. Біля брата — лише двоє братів і сестра. Для них він був старшим другом, а в дитинстві — і мамкою. Хвороба забрала брата, а вони не можуть усвідомити також до кінця цієї втрати. Всі розуміють, та не до кінця.
Йде похоронна процесія. За нормальних умов дорога видалася б дуже довгою й битою. Та нині... Я хочу, щоб вона не кінчалася. Та дорога, якою несуть в останню путь мого хрещеного...
...Коли я вже дорослою кумувала, то священик, напутствуючи нас, Мар’яниних хрещених, увесь час наказував про нашу особливу роль. Ми, хрещені батьки, повинні научати дитину повсякчас. На нас лежить обов’язок формування дитини.
Звісна річ, я не найкраща хрещена. Мої хрещениці далеко від мене, і я з ними здебільшого спілкуюся по телефону. Але я твердо пам’ятаю своїх хрещених, які ніколи не пропускали мого дня народження, релігійного чи іншого свята. Вони приходили до мене завжди із посмішкою, з добром. Я пам’ятаю вуйкову радість, коли він мене бачив. А як він втішався, коли я говорила йому, що в мене все добре. Він тішився мною. Він спостерігав за моїм зростанням, моїми маленькими успіхами.
Що я можу зробити? Я дуже шкодую, що коли знайду собі пару, у мене не буде хрещеного батька. Не буде кому благословити на довгу й нелегку спільну сімейну ниву. Я тепер уже ніколи не пропущу 9 вересня, дня, коли він народився.
А ще я маю обов’язок — не гірше прожити. Не гірше повестися. Не гірший за нього залишити слід. I, не дай Боже, не наслідити....
