Дорогі читачі!
Спасибі за листи. Вони особливо дорогі тепер, коли багато
кому доводиться вибирати: купити півбуханки хліба, газету чи поштовий конверт.
Усіх пограбувала держава, миттєво зробила жебраками. Наталя Синельникова
з Дніпропетровської області пише:
«Мій татусь (він помер три роки тому) обіймав досить високу
посаду в місті. І ми до «вільної України» та розпаду Союзу ні в чому особливо
не мали нужди. Мама 45 років відпрацювала на металургійному заводі. Також
усе життя заощаджувала гроші. Я — педагог-музикант. 30 років працювала,
неначе віл. А заради чого? Щоб держава плюнула на мене так само, як на
мою маму, котрій сьогодні я не можу допомогти нічим, крім хіба що доброго
слова...»
Хоча не в усіх батьки обіймали високі посади, заощадження
мали багато хто. Тож не дивно, що надійшли такі листи. Та цікаво те, що
читачі, причому з досить забезпечених раніше сімей, підвели до цілком іншої
теми.
Гроші нам отруїли життя
«Ми також приїхали в Україну з великими грошима. З Далекого
Сходу. Купили будинок, модні чеські меблі, «Волгу». Проте процес нагромадження
грошей тривав. Після роботи й вихідними днями мама, навантажившись відрами
з квашеними капустою та яблуками, їхала на базар. Досі пам’ятаю її червоні,
закляклі від морозу руки, коли вона взимку, вже в темряві, поверталася
додому. Я плакала, читаючи у вашій статті, що вам хочеться стати на коліна
й цілувати мамині сухенькі руки. У мене були такі самі почуття. Маму було
жалко до сліз.
Тепер я розумію: збирати гроші й усе нести в ощадкаси людей
примушувала наша радянська тоталітарна система. Гроші не було на що витрачати.
Дефіцитом було все. Усе діставали «з-під прилавка». Кордони були закриті,
людина не могла вирватися подивитися світ, подорожувати. А відправити дитину
навчатись у який-небудь іноземний університет — таке навіть на думку не
могло нікому спасти. Загалом, у «зоні» жили. Держава привчала людей жити
не сьогодні, а заради примарного кращого майбутнього. Іноді я думаю: можливо,
масове пограбування народу — матеріальне й інтелектуальне — це заздалегідь
добре спланована акція?..
Повернуся, втім, до особистого. Батько й мама були різні,
як два полюси. Своїм нестриманим язиком і нескінченними докорами мама постійно
розжарювала атмосферу в сім’ї. Батько все врівноважував. Жартом, гостинністю,
щедрістю. Коли я кудись iшла, мама давала мені троячку, батько потай підкидав
десятку. За гроші мама його просто «з’їдала». Коли у нього уривався терпець,
доходило навіть до бійок. Ясна річ, я захищала маму, жінку. Одного разу
в такий момент (мені було сімнадцять) я, наче рись, кинулася батькові на
спину, вчепилася зубами в потилицю. Його це приголомшило. Мене ще більше.
Адже батько був мені ближчий, ніж матір. Він сам займався моїм вихованням.
Йому я зобов’язана освітою й духовним розвитком.
Думаю, батько почувався самотнім. Часом, коли я засиджувалася
над книжками, він тихо підходив і з виглядом змовника говорив: «Поїхали
покатаємося?» Це могло бути й опівночі, й о другій годині ночі. Ми мчали
засніженою трасою, залишивши далеко позаду спляче місто. Мів поземок. Ми
мовчали. Кожен про своє. Якось він сам рвонув у ніч. І не повернувся. Машина
розбилася вщент...
Я втратила не лише батька. А й молодшу сестру. Набагато
раніше. Ні, вона, слава Богу, жива. Живе від нас за десять хвилин їзди
автобусом. Просто я була улюбленою дочкою, а вона — ні. І мама перестала
для неї існувати. Наші доньки інколи зустрічаються, секретничають. Сестра
телефонує мені, коли їй дуже-дуже зле, коли негаразди з чоловіком. Я —
їй, коли розумію, що час уже подзвонити... Ми дуже різні й далекі.
Після смерті батька на мене, улюблену дочку, обрушилася
вся мамина турбота і... вся отрута її язика. Я була вже заміжня, народила
дочку. Та завжди здригалася, коли мама своїм генеральським тоном гукала
мене. Чоловіку це не подобалося. Я розлучилася з ним. І хоча й на хвилину
не пошкодувала, знаю: мама «добре» допомогла. Нас, студентів, вона щодня
докоряла, що живемо за її рахунок. Навіть коли ми обоє почали працювати.
Не можу сказати, що мама дуже жадібна. Вона просто патологічно
економна. Уже після того, як пропали вклади, вона зуміла заощадити досить
пристойну, як на мене, суму грошей. Каже: «на смерть». А їй потрібно зараз
добре харчуватися — у неї хворе серце. Я, науковий співробітник, забула,
коли отримувала зарплату, не можу завантажити їй продуктами холодильник.
Мама вся висохла, ходить, неначе тінь.
Вона часто говорить, що живе тільки для нас. Та от, на
дворі мороз. Моя дочка, її улюблена онука, ходить у «благенькій» курточці,
старих джинсах і потертих чоботях. Щоранку бабуся сумно зітхає: «Сьогодні
дуже холодно. Що Світлана вдягне?» А що Світлані вдягти? Те, що є...
Не подумайте, що я скаржуся на маму. Навпаки, мені її дуже
шкода. Адже я її люблю. Тільки вона, на жаль, не розуміє, що любити — означає
жаліти. Мама без кінця мучить мене докорами, що я непрактична, безгосподарна,
не вмію жити. Вона душить мене своєю любов’ю, своїм диктатом. До речі,
моя сестра дуже практична, у маму пішла. Проте вони — вороги...
Я — нормальна людина. Знаю, як важко без грошей. Вони дають
незалежність, свободу вибору. Та коли вони стають самоціллю, головним у
житті людини, щастя вони не приносять. Банально, але факт.
Ірина К., Харків»
ВІД РЕДАКЦІЇ: Коментарі, як нам здається, зайві. Якщо у
вас, шановні читачі, з’явиться бажання поділитися своїми думками, пишіть
нам.
№249 25.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
