У радянські часи рукописи, які не пройшли цензуру, так чи інакше друкували і читали. Ті, які друкували в межах Радянського Союзу, називалися «самвидавом», а ті, які публікували за кордоном і таємно ввозили в країну, — «тамвидавом». Велика частина цих підпільних видань потрапляла до Харкова з Москви, надрукована на такому тонкому папері, що весь солженіцинський «Архіпелаг Гулаг» можна було помістити в кишені. Коли книга з'являлася в Харкові, її позичали на кілька тижнів близькому другові, аби він міг дати її почитати своїм близьким друзям, за умови, що через добу її повернуть, щоб передати наступному. Ось історія одного з таких друзів.
Блакитна залізна друкарська машинка стоїть, забута, на столі в кутку кімнати і ніби дивиться у вікно. У тьмяному світлі закутаного металевою сіткою плафона я помічаю, що в машинку вставлено аркуш паперу — незавершений лист.
Якби друкарська машинка могла говорити, що б вона сказала? Оповіла б вона про своє життя; пригадала б з ностальгією про плідні роки своєї молодості; чи, можливо, поскаржилася на зміни, символічно втілені в тому факті, що її кузен-комп'ютер перевершив її в популярності? Чи заговорила б вона про те, що бачила, чула, читала в цій кімнаті? Чи розповіла б про несподівані поїздки у величну будівлю університету на площі Дзержинського, де їй доводилося добре попрацювати, роздруковуючи результати останніх хімічних експериментів, заяви деканові з проханням відпустити в наукову експедицію на Далекий Схід або у відрядження на всесвітньовідому конференцію в Ялті?
Чи змогла б вона підняти завісу таємниці і розповісти нам про тих, хто сидів на цьому самому дивані, на цих стільцях і обговорював життєві проблеми? Із сигаретою, горілкою та коньяком, міркуючи над питаннями про основи нашого суспільства і про мораль уряду. Чи розповіла б вона нам про пізні вечори, коли весь будинок занурювався у пітьму, а в цій кімнаті все горіло світло, і її мешканець читав книгу, яка не була книгою — надрукована, але не опублікована? Довгі години, коли чутно було тільки шурхіт від перегортання сторінок, перерваний на світанку довгим зітханням задоволення або судорожним ковтком повітря — немов плавець виринув з глибин океану і вдихнув повними грудьми.
Та й інші вечори, коли купка паперу лежала біля машинки, а сама вона невпинно відтворювала цей текст — кілька примірників під копірку. Дорогоцінні контрабандні слова, одне за одним, надруковані жирними чорними буквами, немовби й поняття не мали, яка небезпека в них ховається. Вранці дорогою на роботу доймає позіхання.
Згадала б друкарська машинка про страх чи принаймні настороженість, породжену усвідомленням, що якщо хтось дізнається про її нічну діяльність, то не буде більше ні поїздок в університет, ні хімічних дослідів, ні конференцій? Якщо про вміст книжкових полиць над столом стане відомо кому не варто — буде ще й конфіскація. Ця машинка жила таким собі подвійним життям: одне давало інтелектуальну свободу, інше її заперечувало.
Утім, усе це минуло. Сьогодні друкарська машинка, як і раніше, в пошані, але писати їй майже ні про що. Полиці над столом тепер гнуться від опублікованих видань тих, раніше заборонених книг. Більше не треба друкувати ночами, немає потреби читати швидше, щоб під ранок передати рукопис гідному довіри другові. Тепер можна ретельно вивчати сторінки цих книг, насолоджуватися кожним словом, що дісталося так дорого, смакувати кожну метафору й отримувати свіжі враження.
Та недільного ранку, коли з першими променями сонця за вікнами світліє, чи задумується друкарська машинка про те, чи на краще всі ці зміни? Чи помічає вона торгівців, які розкладають свій товар на перекинутих картонних коробках вздовж вулиці аж до центрального ринку? Чи бачить вона своїх старих друзів — Булгакова, Платонова, Бабеля, Солженіцина — які лежать, самотні, на цих ящиках і чекають, що покупець понесе їх додому, на затишну полицю? А про що думає друкарська машинка, дивлячись в обличчя самого продавця, якого розривають небажання розлучатися зі своїм товаром і необхідність виручити трішки грошей, аби купити ковбаси на бутерброди дітям?
Може, вона думає, що для таких, як вона, настали важкі часи, якщо детективи і серія «Все для чайників» у значно більшому попиті, ніж ті роботи, про які вона пам'ятає? Чи вважає вона, що все це якось пов'язано з настанням доби комп'ютера, який посміхається в сусідній кімнаті, і чи жалкує вона за минулим?
Утім, врешті-решт, вона — всього-на-всього друкарська машинка, і навіть надрукувавши так багато листів, звітів, повісток, результатів дослідів і шедеврів, вона, однак, не може відповідати на наші запитання.
Зате її господар може й відповідає, і відповідь ця — «Ні». Переживати ностальгію за минулим може тільки людина, яка не цінує свободи. А ті роки, коли доводилося читати заборонені рукописи ночами, щоб тебе не піймали, дали нам важливий урок. Щасливі ті, хто не цінує своєї свободи, адже їм ніколи не доводилося жити за її відсутності.
ДОВIДКА «Дня»
Дженніфер Андерсон закінчила Карлтонський університет в Оттаві, отримавши ступінь магістра країнознавства (Східна Європа). Вже минуло три роки, як вона приїхала в Україну і викладає англійську мову в Міжнародному Домі (м. Харків)
