У Тетяни Назарової, провiдної актриси Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки — ювілей. Для жінки ці роки — період повного розквіту, коли все те, що відпущено природою, знаходить ясність і чіткість, виявляється в повній мірі. Для актриси — це пора, коли з абсолютною підставою можна підбивати перші підсумки, коли про успіх в професії вже кажуть.
Підтвердженням сказаному служать головні ролі, які актриса грає кожного сезону всі останні роки. І на спектаклях з її участю аншлаги. Вона затребувана кінематографом і телебаченням. На неї звертає увагу преса. Остання обставина і примусила мене відмовитися від жанру «акторського портрету», досить вдалого для ювілейної статті. Замість цього я попросила допомогти мені розповісти про Тетяну Євгеніївну тих, хто знає її давно, з ким поряд проходить значна частина її життя — її партнерів по спектаклях. І перше слово — народному артисту СРСР Ю. М. Мажузі:
«Не буду вдаватися до аналізу, не стану відновлювати хронологічний порядок. Я спробую пройти по закономірностях, по основних роботах в її палітрі. Починаючи з інституту. Я цей курс не набирав, а прийшов до них на другому курсі. Три роки ми працювали разом, тому вважаю себе її вчителем в повному розумінні цього слова. За першим враженням Тетяні було близьке амплуа ліричної героїні. Приходячи на акторський курс, я намагаюся в кожному студенті визначити здатність подавати характер на сцені. Саме це вміння забезпечує актору, а тим більше актрисі, довге життя в театрі. Мені було важливо визначити, чи є це в Тані.
За моїм завданням вона репетирувала Василісу в «На дні». Жінку жорсткого, вольового характеру, яка навіть в любові залишається такою. Вона якраз грала любовну сцену з Ваською Попелом. Сцена давалася їй важко, але вона поступово «набирала» і до екзамену прийшла з готовою роботою. І я зрозумів, що на Таню чекає довге сценічне майбутнє.
Потім була «Катерина» в «Грозі». Про цей образ в її виконанні я сказав: «Ялинка точена, берізка на вітрi». Тут усе було, як кажуть, на місці: добре вибудовувалося спілкування з партнером, вистачало темпераменту, в її кохання до Тихона було легко повірити. Адже любити на сцені дуже нелегко, напевно, ще важче, ніж у житті. Таня вміє любити на підмостках. Це, знаєте, як у Шолом-Алейхема: «Є гроші — значить є, немає — значить немає». Мені видно, як вона будує всi ключики-замочки, як відчуває партнера, як бажає його. І все це було вже в «Грозі», в одній з перших студентських робіт. І там же була ось ця душевна гнучкість, душевна витонченість.
Її диплом я пам’ятаю як одну з її кращих робіт взагалі. Вона зіграла Тетяну в «Міщанах» М. Горького — жінку дуже складної долі, вольову, сильну. І роль ця вийшла. Якось на один iз спектаклів я запросив М. Ю. Резніковича і попросив звернути увагу на Тетяну. Йому вона сподобалася. З її приходом у Театр ім. Лесi Українки не все пішло гладко. Були роки, коли вона грала мало, або не грала взагалі. Але мені здається, що дещо з цих років пішло їй на користь. Адже як часто на підмостках вмить спалахують зірки і так само швидко згасають. З нею цього не сталося. Її дуже пошарпало життя, але думаю, воно ж Таню і загартувало, навчило не зневірятися, а чекати свого часу.
З робіт останніх років ми з нею граємо в «Кішці на розпеченому даху» Т. Уїльямса. У цій роботі я зрозумів, по-перше, що вона все ще вбачає в мені вчителя і продовжує вчитися, хоч уже і власного досвіду чимало. А, крім того, коли я виходжу на сцену у другій картині, я бачу напружене, розчервоніле обличчя Тані, з крапельками поту на лобі. І я розумію, скільки сил, що називається «до сьомого поту», вона витрачає на цьому спектаклі. Таня взагалі трудоголік. Звичайно, їй і від Бога дано, але те, що легко дісталося, легко і втратити. Її ж результат досягається великою і важкою працею.
Я впевнений, що її талант розвивається, вона все більш стійка в ролі, її інтонації стали багатшi, фарби різноманітнішi. У неї попереду хороша дорога. Тільки треба йти по ній розумно, вчасно зупинятися, щоб озирнутися на пройдене. Я розумію, що жіночий акторський вік коротший ніж чоловічий. І актрисі часто важче від чогось відмовитися, не повторитися. Таня також іноді немов боїться щось пропустити, береться не завжди за свою справу. Але я вірю в її розум і знаю, що вона не заспокоюється на досягнутому, вміє перевіряти себе. А значить — все у неї вийде».
З робіт Т. Назарової її перших років в Театрі ім. Лесі Українки мені ще згадується Дашенька з «Переможниці» О. Арбузова. Її героїня була чиста та душевно тонка і якось казково наївна. І, разом з тим, молодій актрисі вже вистачало техніки, щоб зробити свою героїню реальною для глядача, переконати в можливості існування подібної людини десь поруч, зробити бажаною зустріч з нею для кожного, хто сидить в залі. І чимось схожою на арбузовську Дашеньку була її Вікторія зi спектаклю «Паперовий патефон» за п’єсою О. Червінського. Та ж сама чистота помислів і щедрість почуттів. А до них додалися ще стійкість і вміння перенести труднощi і негоди. Але якщо пригадати, які образи пропонувалися Тетяні її вчителем Ю. М. Мажугою в інститутські роки, які висоти, нехай і не на всі сто, вона брала самого початку, то її роботи в Театрі ім. Лесі Українки були, звичайно ж, роботами впівсили. А потім і зовсім настав, як мені здається, період її власного застою, хоч всі головні режисери Російської драми, що змінювали один одного, послідовно займали Т. Назарову в своїх спектаклях. Але в її роботах тих років не було навіть і натяку на те, що відразу і точно роздивився в ній Ю. М. Мажуга: не було характерності. А значить, не було мотиву для серйозної праці над роллю. Перелом, безумовно, стався з поверненням до Театру ім. Лесі Українки М. Резніковича. І перша ж їхня спільна робота «Молоді роки короля Людовіка ХIV» за О. Дюма дала їй роль Шарлоти, зіграну Т. Назаровою, по-моєму, на єдиному диханні, вільно, з яскравою зовнішньою вираженістю, з елементами гротеску. А потім була «Школа скандалу» Р. Шерідана — висока комедія, де Т. Назарова грала легко, витончено вела витіюватий малюнок ролі легковажної леді Тізл і раптом уривала його в фіналі нотами справжнього відчаю від прозріння і усвідомлення героїнею своїх помилок.
Після цієї роботи, мені здається, стало зрозумілим, що за попередні роки актриса спромоглася набути справжнього сценічного досвіду, і тепер її схильність до характерності стала не тільки бажаною, але і очевидною. Про її подальші ролі критики писали багато і детально. Але це швидше погляд із залу для глядачів. А мені знову хочеться повернутися за лаштунки і знову подивитися на Т. Назарову очима людей театру. Ще саме тому, що за останні роки вона, безумовно, стала одним з лідерів групи, однією з тих, хто створює репертуар сьогоднішньої Російської драми, хто визначає творче обличчя колективу.
Заслужений артист України В. Сарайкін: «Ми познайомилися на зйомках телесеріалу «Роксолана». Я в той час працював в Театрі драми і комедії на Лівому березі. І наші розмови з Тетяною були про сцену взагалі і про театр, де вона працювала. Я, чесно кажучи, про Театр ім. Лесі Українки й довідався по-справжньому тільки з її слів. І перейти працювати до нього забажав після наших бесід. А потім ми зустрілися на «Школі скандалу». І моє введення в цей спектакль пройшло для мене досить безболісно, саме завдяки Тетяні. Я вже тоді пересвідчився, що Таня — фанатично віддана професії. Вона може репетирувати скільки завгодно. І причому не тільки для свого результату, але і для будь-якого іншого виконавця».
Народний артист України Д. Бабаєв: «Перше, що я пам’ятаю зi сценічного життя Тетяни — це дипломний спектакль Театрального інституту ім. Карпенка-Карого «Міщани», де вона грала Тетяну. Грала чудово. Потім ми з нею зустрілися в спектаклі «Межа спокою», і мене дуже радувала її Айгюль. Але справжнім подарунком долі для мене стала наша зустріч в «Школі скандалу». К. С. Станіславський закликав актора шукати себе в партнері. По- справжньому я зрозумів значення цієї фрази саме в роботі з Тетяною. Вона дуже розумний партнер і дуже грамотний. У наших сценах я завжди відчуваю себе спокійно. Знаю, можу легко піти на імпровізацію, будучи впевненим, що вона її легко підхопить і поведе свою лінію разом з моєю. Звичайно ж, це ознака майстерності. Але, думається, багато в чому це йде і від її характеру. Тетяна і в житті дуже надійна і вірна людина. І попри всю її дивну жіночність, в ній багато справжніх «чоловічих» якостей. Вона не здатна на зраду, вміє бути великодушною до ворогів, які в неї, на жаль, є. Тетяна не тримає зла на людей, не зарозуміла і вміє, що називається, тримати удар. Я не часто зустрічав таке поєднання якостей у актрис, та й у акторів також. І якщо мене спитати, чого я хотів би надалі, то це і в наступному спектаклі бути Таніним партнером, а в житті — ще довго залишатися її другом».
Заслужений артист України О. Треповський: «У мене з Тетяною Євгеніївною, напевно, особливе партнерство. У спектаклі «Тойбеле та її демон» ми граємо кохання. Причому кохання всепоглинаюче, заборонене, майже немислиме. Весь спектакль можна визначити словами Б. Л. Пастернака — «Вісім рядків про властивості пристрасті». І ми з Тетяною повинні бути гранично переконливі, інакше глядач нам не повірить. Грати кохання на сцені дуже складно. І практично це виявляється неможливим, якщо в житті партнери ледве терплять один одного. Тоді реальність вмить стає видно зі сцени, бо у підмостків є властивість все оголяти.
З Тетяною грати зовсім непросто. Вона хороший партнер, але їй неначе весь час чогось бракує у вже створеному малюнку ролі. Вона часто намагається імпровізувати, щось змінити, додати якусь фарбу. Причому бажання це народжується не заздалегідь, а часто по ходу спектаклю. Звичайно, так і повинно бути, тільки в такому випадку можна говорити про кожний спектакль як про живий організм. Але це ж вимагає і граничної зібраності від усіх, з ким вона працює, справжньої віддачі. І ще я вдячний їй за ті моменти повного перевтілення, які у неї бувають в спектаклях. Ось в такі хвилини можна говорити про вище партнерство, про справжню гармонію». Як бачимо, професійне життя Т. Назарової аж ніяк не просте. Вона, безумовно, лідирує серед актрис свого покоління в Театрі російської драми. Її поважають партнери та любить глядач. І, разом з тим, в ній не відчувається внутрішньої заспокоєності, захвату власними сценічними досягненнями. Навпаки, вона явно турбується про те, щоб її майбутні роботи були якісно іншими, і тому не боїться пробувати себе в полярних жанрах. А ще вона, пропрацювавши в Театрі ім. Лесi Українки досить багато років, сприймає його тепер як власний дім, про долю якого треба невпинно піклуватися. І чомусь мені здається, що для Тетяни і для театру — це добре.
