Письменниця, перекладачка, літературознавиця Оксана ЛУЦИШИНА розповіла газеті «День» про свою нову збірку «Вірші Феліцити», руйнування стереотипів та поезію як чернечу келію.
«У МЕНІ й ДАЛІ ЖИВЕ ВЕРЛІБРИСТКА, АЛЕ НАРАЗІ ВОНА ВІДПОЧИВАЄ»
— Ваша попередня збірка поезій «Я слухаю пісню Америки» вийшла 2010 року. Чим зумовлена така перерва — у вісім років?
— Між цими книжками я видала роман «Любовне життя» і захистила дисертацію з Бруно Шульца і Вальтера Беньяміна. Вірші писала впродовж цих років, просто не було нагоди скомпонувати їх у збірку.
— Як змінилася поетка Оксана Луцишина за цей час?
— Збірки дуже різні. «Я слухаю пісню Америки» — відверта алюзія на Волта Вітмена. Це дуже американські тексти, неримовані, персонажні. Там є посилання на кількох американських поетів, яких я люблю. Збірка «Вірші Феліцити» містить вірші римовані, які більш належні до української поетичної традиції. У мені й далі живе верлібристка, але наразі вона відпочиває.
«... Я ЛИШЕ ПРОВІДНИК»
— Збірка називається «Вірші Феліцити», тобто «щасливої», але вони радше схожі на мартиролог. Можете пояснити цей парадокс?
— Більшість текстів із цієї збірки були написані в Штатах у кав’ярні, що має назву Felicitous, бо я не люблю працювати вдома. Я розумію, що вони не здаються особливо щасливими, але це вже філософське розуміння щастя. Я говорю не про почуття спокою чи вдоволення, а радше радості з того, що ти проживаєш життя без завдавання болю іншим. Поняття щастя тут майже чернече. Одна з моїх дослідниць навіть відшукала, що Феліцитою звали страчену ранню християнку. Але я намагалася побавитися поняттями «щаслива нещасливиця» та «нещаслива щасливиця», концентруючись не на власне когнітивному аспекті, а на емоційному, бо жінка часто асоціюється з емоціями. І ці вірші — спроба пірнути в стереотип, щоб його розбити.
— Наскільки поезія важлива для вас?
— Свого часу я досить багато спілкувалася з поетом Михайлом Григорівим. Коли я мала якихось 25 років, він сказав мені: «Оксано, зроби так, щоби поезія ніколи не була твоїм родом заняття. Нехай це буде твоє вишукане хобі. Ніколи не роби на вірші ставку, не думай, що ти будеш великим поетом. Відпусти це назавжди. Будь ким завгодно, лише не професійним поетом». Я його послухалася, тому моє більш амбіційне життя належить іншим сферам — прозовій, дослідницькій. Вірші я сприймаю як невеличкі одкровення Божі, щодо яких я лише провідник.
«У США Я ПРОСТО СТВОРИЛА КЕЛІЮ ВСЕРЕДИНІ СЕБЕ З МОЄЮ МОВОЮ»
— Що вас цікавить у поезії?
— Поняття віри. Я не можу назвати себе релігійною людиною, бо народилася в Радянському Союзі, була піонеркою, комсомолкою. Але у всіх нас є рудимент віри, хоча зазвичай він проявляється в тому, що людина читає молитву, коли падає літак. Віра — це постійне тривання, яке весь час потрібно в собі підтримувати. Це тяжко робити і легко втратити. Мало хто з нас навчився бути Іовом. Тому вірші для мене — підкреслювання моментів спалахів віри. У вченні Кабала це називають моментом месіанського.
— Один із лейтмотивів вашої нової збірки — мова й взаємини поета з нею. А як складаються ваші взаємини з мовою в США?
— Життя в Штатах в іншомовному середовищі означає менший рівень спонтанності у відрухових реакціях на мову. Тому що я знаю, що вона чужа, і там у мене стоїть блок. Тоді як в Україні мова оточує з усіх боків і змішує тебе з собою. А в США я просто створила келію всередині себе з моєю мовою. Тому українська як мова мого письма — це завжди певний момент усамітнення, простір у собі, який недотичний іншим вимірам.
— У «Віршах Феліцити» постійно фігурує Бог, навіть боги різних релігій. Чим для вас є Бог?
— Звичайно, не йдеться про Бога жодної конкретної конфесії, тому що я не можу сказати, що ходжу до церкви чи сповідую одну релігію. Я дотримуюся тієї думки, що ти і сам собі можеш бути релігією і храмом, якщо це щиро. У мене це дуже еклектична річ. Але є дві основні тенденції — християнство та буддизм.
Бог для мене — певна таїна. А роль церкви — медіація між нею та людиною. Поезія є певним акумулятором, який допомагає говорити з таїною. Англійською це називається ultimate mistery — найбільша світова божественна таємниця. І вона мусить в нас жити, бо якщо ми все про себе знаємо, все собі пояснили, це означає, що ми в якомусь голлівудському фільмі, а не в реальному житті.
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що «ідеальна проза поєднує серйозні теми та легкість написання». А чим для вас є ідеальна поезія?
— Це певний момент усвідомлення, що ми дихаємо в унісон із диханням цього вірша. Бодай на кілька митей. Коли ти слухаєш вірш і розумієш, що знаєш, яким буде наступне слово чи рядок, хоча не знаєш його лексично. І це може об’єднувати людей.
— Яким ви уявляєте читача «Віршів Феліцити»?
— Коли пишу, я свого читача не уявляю. Але людина, яка пережила щось складне, зазнала суттєвої трансформації, напевно, могла б стати таким читачем і через впізнавання досвідів отримати певний емпатичний катарсис.
