Ім’я Мар’яни Гапоненко для більшості українців говорить небагато. Книжки цієї німецькомовної авторки українського походження перекладені англійською, французькою, італійською, навіть таїландською, але не українською. Поки що. Видавництво «Книги XXI» має намір опублікувати роман «Хто така Марта?» у перекладі Нелі Ваховської. Саме за цей текст українка «зриває» міжнародні літературні премії, зокрема «Альфа» та «Премію Адельберта фон Шаміссо», яку присвоюють німецькомовним авторам, для яких німецька — нерідна. У книжці, опублікованій знаним видавництвом «Зуркамп», ідеться про історію Луки Левадського — професора, самітника за способом життя та орнітолога за покликанням. Як пише літературний критик та перекладачка Роксоляна Свято, він — «старий дивак, котрий розуміє пташині мови і котрий все життя значно комфортніше почувався серед птахів і «пташиних» словників, а не людей». На старість Левадський їде помирати у Відень. Немає прямих вказівок, але завдяки деяким натякам зрозуміло, та й як зізналася сама авторка, що герой — зі Львова. У текстах Мар’яни Гапоненко у дуже багатьох деталях впізнається Україна. Недивно, адже Мар’яна народилася та провела своє дитинство в Одесі. В певний момент «з нудьги» почала вивчати німецьку мову, згодом і писати нею. Спершу її тексти друкують у німецьких часописах, потім її помічають і видавництва. Зараз Мар’яна із читаннями нового роману Das letzte Rennen («Останні перегони») їздить із презентації на презентацію, з міста у місто, але мріє жити в селі. Займається кіньми. Каже, що сама чимось на них схожа. Не хоче змінювати український паспорт на німецький чи австрійський, хоч живе здебільшого у Відні та Майнці. Любить птахів та літніх людей. Ми поговорили з нею про космічні висоти, близькість до природи та багатомовність.
— Мар’яно, у вашому образі, ваших текстах та героях дуже відчувається український елемент. Ви живете в Європі вже багато років, що, безумовно, впливає на ідентичність. Але як самі себе відчуваєте, як ідентифікуєте?
— Поки я писатиму, Україна завжди буде присутня в моїх текстах. Хоч і не займатиме центральну роль. Я там не живу, тому не можу собі дозволити писати так, ніби є частиною цього суспільства. Втім, хочу робити Україні рекламу. Ці фігури — лакмусові папірці для європейців. Я дуже вразливо сприймаю те, що відбувається в Україні, і не розумію, коли в Європі війну називають «кризою» чи «українсько-російським конфліктом». Але все ж таки я віддалена від України, незважаючи на те, що там минуло моє дитинство.
— Розкажіть про цю Україну — вашого дитинства.
— Я пам’ятаю довгі зими та безкінечні білосніжні ландшафти, те, як із друзями каталися на санках та возили одне одного. А ще пам’ятаю багато пилюки. Мама мені навіть розповідала, що першим словом, яке я вимовила, було «пилюка». Це перше поняття, яке пізнала. Я не романтизую. Я відчувала, ніби за нами степ, де стовпом стоїть ця пилюка, а перед нами — безкінечне море. В дитинстві мені здавалося, що це край світу. Я часто пригадую Одесу, в мене з’являється ностальгія. Але це міст, який давно спалили. Я не хочу копатися в цьому попелі.
— А що відчуваєте, коли повертаєтеся в Україну? І, власне, чи хочеться повертатися?
— Хочеться, але з іншого боку страшно. Це ніби кімната, повна твоїх дитячих іграшок, там темно і все у цій пилюці. На хвилинку туди зазираєш, але ти її вже давно закрив.
— Траєкторія місць вашого проживання дуже несподівана: Одеса, Краків, Дублін, Майнц, Відень... Можете продовжити список. Що вам дає ця постійна зміна маршрутів та локацій? Можливо, навіть для письма.
— Раніше я була на сто відсотків упевнена, що це дає дуже багато. Але людина змінюється, чим старшою я стаю, тим більше з цим не згідна. Не думаю, що міста мають якийсь глобальний вплив на світосприйняття. Хіба особисті переживання та особистий досвід, але не міста. Ти ходиш вулицями, відвідуєш музеї, поживеш кілька років, але що з того? Це навіть не залежить від того, спілкуєшся ти з людьми чи ні. Кожна людина — мікрокосмос зі своєю історією. Що в тобі посадили, те і проросте.
— А чи не виникає часом бажання таки десь осісти, пустити коріння?
— Звичайно, виникає. Але це має бути дуже просто та рустикально. Я постійно жила в місті, але хочу з нього піти. Хочу жити в селі.
— В інтерв’ю з приводу вручення премії «Альфа» ви говорите про «це повернення до природи». Що у вашій особистій історії стало зерном, яке посіяло це бажання єднання з природою?
— Я бачила багато прикладів того, наскільки просто можна жити. І мене засмутило те, що я живу по-іншому. Хочу дозволити собі купити маленький будиночок у селі та розводити курей. У мене прабабця розводила курей до Другої світової війни. Я виросла на цих історіях про корів та про те, як треба було ходити кожного дня до криниці по воду, у будь-яку погоду. Я знаю, що це складно. Але я до цього дозріла. Ми не народжені для міста.
— Це бажання «вийти» пов’язане із швидкістю прогресу, що постійно наростає?
— Я користуюся технікою, але абсолютно не біжу за модою. Мені байдуже, якої моделі в мене телефон. Головне, аби працював. Я проти консюмеризму, і взагалі до речей ставлюсь уважно. Поки річ не «випустить дух», доти я її ношу. Не люблю ходити по магазинах за новими колекціями. Потрібно залишатися вірними речам, які вірні нам. З іншого боку, щодо прогресу, то, якщо я доживу, а я хочу дожити до 96 років...
— Як ваш герой Левадський?
— Так, як він. Хочу зістаритися так, щоб не розуміти людей довкола і в свої 96 полетіти в космос. Для мене це ціль номер два після села. Навіть не просто в космос, а на Місяць. І подивитися звідти на нас. Це було би кульмінаційним завершенням людського життя. Більшого щастя просто бути не може. Шкода, правда, що звідти не можна буде плюнути на Землю, бо це неможливо у невагомості. Треба прагнути космічних висот, але усвідомлювати, які ми крихітні. Це те, що може змусити нас розвиватися.
— Якби ви таки летіли на Місяць і мали можливість залишити якесь повідомлення землянам, що б ви їм написали?
— Щось дуже смішне. Не тому, що я з Одеси. Хоч мама моя, наприклад, чим більш драматичною була ситуація, тим більше сміялася... Летячи на Місяць, я б написала якусь цитату із «Дональда Дака». Ще не знаю — яку.
— Ви багато пишете про старість. Чому?
— Я багато спілкувалася з людьми, яким за дев’яносто. Після такого досвіду ти розумієш, який розмах крила був у цих людей. Як широко вони мислили і якими мізерними люди стають зараз. Ми відчуваємо себе королями цього світу. Але нам їхній рівень абсолютно не світить. Я не оплакую. Але з відходом таких людей відходить епоха. Ми — інші.
Мене особисто старість в думках уже наздогнала. Я усвідомила, що рано чи пізно всьому приходить кінець. Смерті не потрібно боятися. Вона необхідна. Для того, щоби відчувати радість та щастя. Аби пам’ятати, для чого нам дано цей час на землі. Нам треба багато вчитись. І, це прозвучить дивно, але я багато чого навчилася у тварин. Наприклад, у коней. Я кожен день ними займаюся. Так сталося, що я вийшла заміж за чоловіка, який із дитинства пов’язаний із кіньми. Вони не люблять лицемірства. Завдяки цим спостереженням мені легше з людьми, мені легше їх «розкусити». Від коней я навчилася відповідальності, взяла відчуття такту та вміння виявляти повагу.
— Ви мене випередили, коли почали говорити про коней. Я хотіла запитати про улюбленого птаха. Адже герой роману «Хто така Марта?» — орнітолог.
— Мій улюблений птах — зелений дятел. Його ще називають земляним дятлом, бо його можна нерідко зустріти на землі. Він часто намагається летіти по землі, але це виходить негармонійно, бо не відповідає його поставі. Він скаче, як злегка нахилений пеньок.
— В одній книжці присутня тема птахів, в іншій — коней, що далі?
— Думаю, на конях я зупинюся. Це якась природна зупинка, тому що вона відображає мою реальність. Коли я писала про птахів, то справді багато часу присвятила тому, аби дізнатися про птахів усе. Я прочитала стоси книжок, спостерігала за ними через бінокль. А тут знання вже було в мені.
— Останній блок питань — про мову. В одному з інтерв’ю ви сказали, що почали вчити німецьку з нудьги. Як відбувся цей перехід, коли ви зрозуміли, що хочете цією мовою писати?
— Це була якась внутрішня потреба. Я просто сіла писати, спершу зовсім не тямила в граматиці, робила безліч помилок, але згодом прийшло відчуття. Всі складові, які вивчаєш, врешті-решт, складаються в одну картину (останнє речення говорить німецькою. — Авт.)
— Хотіла запитати, якою мовою ви думаєте, але щойно ви на нього відповіли.
— Насправді все залежить від середовища. В Одесі в мене включається російська, у Львові — відчуття української (недарма ж 10 років її в школі вивчала), у Польщі — польська. Взагалі не люблю ідеалізувати мову. Мені важлива її функціональність, а не метафори. Раніше я писала вірші, так починався мій шлях до прози. Я звертала увагу на красу мови та образи, але потім я стала більш... аналітичною чи що. Мені здається, що рано чи пізно процес написання віршів стає неприродним. Ще я не розумію, як можна писати вірші про біженців чи щось таке. Краще сядь із ним, поговори. Це лицемірство.
— Герой вашого роману «Хто така Марта?» Левадський, який походить зі Львова, на питання звідки він, відповідає, що з України, але насправді з двох утопій — Австро-Угорської імперії та Радянського Союзу. Помирати він їде у Відень. Чому?
— Це стара людина зі страшним діагнозом. Він злякався, згадав, що самотній. Дитинство він провів у Відні. І наостанок він повертається не у Відень, а в дитинство.
— Цю книжку нарешті перекладуть українською. Які у вас передчуття з приводу її виходу?
— Левадський повертається на Батьківщину!
