Не перестає дивувати кількість та якість свіжих поетичних новинок, які з’явилися протягом останнього року-півтора. Велика частка з них припадає на молодих, але художньо зрілих авторів. Одним з таких є поет, автор «Дня» Олег Коцарев.
Нова книжка Коцарева «Цирк» — це життєствердна, часом задиркувата, а часом дитинна поезія, і тому аж трохи ніяково бачити ці тексти на крейдяному (глянцевому) папері, як раніше видавали твори вождів. У книжці немає тих за стилем майже підліткових — трохи хуліганських — малюнків самого поета, які були в попередній його збірці «Котра година», є лише вірші на білих сторінках, красивих і блискучих. У цьому теж полягає певна «цирковість» світу, що ховається під обкладинкою, яка зображає ті двері у «Цирк» Коцарева. І ще на обкладинці є похмура табличка із хлопчиком, який сидить на, здається, закривавленій дошці: дизайнер Ілля Стронговський, схоже, вирішив підкреслити трагічність світу поета. А що в книжці більше позитиву, ніж негативу, то з обкладинки ніхто й не здогадається.
Є поети, які пишуть книжки, розробляючи певну тему, а є поети, які складають збірки, як Коцарев. Різниця тут у художній одиниці: книжка чи вірш, — у її тривалості та, відповідно, інтенсивності впливу на читача. У випадку з «Цирком» маємо справу з окремими текстами, які складаються в єдину мозаїку, але при цьому кожен вірш цінний, як явище, і може без втрат існувати сам по собі.
Коцарев хоч і не виписує монотеми, утім, цілісність у збірці присутня. У текстах «Цирку» автор змальовує світ, що змінюється з появою та переміщенням героя. У ньому є свої внутрішні закони, і в багатьох текстах це виразно артикульовано (приміром у вірші «Гроші змінюють настрій»). Герой знаходиться завжди в динаміці у різних життєвих ситуаціях — то на річці, то в парку, то на міській площі, то в старому сараї, то вдома, то в готелі, як у вірші «Готель «Мармуровий жовтень»:
Це я живу на третьому поверсі
Й бачу як з верхніх і нижніх
вікон
Випадають люди що отримали
Вичерпні дані про обсяги
глобальної кризи.
Коли герой виїздить із готелю, звідти також виїздить папуга, «котрий досі перевіряв прізвища гостей на сніданку». Але покинути це місто остаточно неможливо, бо «із коліс автобуса раптом зникло повітря», трамвайні коні розбіглися, а табло нагадує про день народження. А потім:
Бім-бом!
На темному макеті ратуші
Грає годинник і співає нічна
жінка
Слава Богу на ніч зупиняється
все
Навіть курс на вокзалі
Навіть таксист на педалі
Навіть голуб панки
Навіть я у м’якому пустому
трамваї.
«Цирк» Коцарева міняється від меланхолії до абсурду, від абсурду до життєствердності. Його меланхолія ностальгійна, як небажання змінювати щось, до чого дуже звик («Двітися чідесяті», «Щоб нічого не змінювалося»). Його життєствердність у хорошому сенсі дитяча, це — здатність бачити все, ніби вперше, одивнено, але, на відміну від дітей, із розумінням зв’язків між явищами, хоча також із вигадуванням невластивих, але по-своєму зворушливих або кумедних зв’язків.
Очевидно, що «Цирк» Олега Коцарева має під собою авангардний фундамент, і найближчий до нього текст — вірш «Цирк» Ніка Бажана. У 20-х роках ХХ століття був такий футурист, який згодом почав писати традиційну поезію, повернув собі ім’я Микола та отримав Сталінську премію (здається, аж дві). Цирк у молодого Бажана рухливий і динамічний, як і книжка Коцарева, із трюками та вибриками, карнавальний та водночас трагічний. «ЦЕ ЦИРК / ТАМ СМЕРТЬ», — пише Бажан (це та кров або фарба схожа на кров, яку зображено на обкладинці Коцарева?)
У зв’язку із темою смерті згадується єдиний датований розділ книжки — «Зимова гілка метро. 2013-2014». Це шість віршів, які стосуються подій на Майдані. Вони мають міцніший та більш артикульований зв’язок із дійсністю, ніж інші тексти, які цілком собі функціонують як частина циркосвіту Коцарева. Ці теж функціонують, але мають інші зв’язки з ним. У художньому світі автора, тобто в усіх інших циклах цієї книжки, смерть — якась іграшкова, це вже згадані люди, які вилітають з вікон готелю, як маріонетки, це задушений манекен («Слідчий експеримент»). Тому «місячні лиця у трунах» (вірш «Ось що» з «майданного» циклу) ніби трохи не звідси. Здається, що реальність складає конкуренцію літературі як фікції, вриваючись у неї, змінюючи цей художній, отже, якоюсь мірою і альтернативний світ. Можливо, саме тому Олег під час читань часто зазначає, що невпевнений у своїх віршах про Майдан, тому не всі планує публікувати. Гадаю, причина не в тому, що писати громадянську лірику, а значить апріорі ангажовану (хоч це теж тема для дискусії) трохи незручно для представника покоління «двотисячників», а можливо, в тому, що сам поет не панує над дійсністю, яка вривається в його так ретельно роками витворюваний художній світ, і це викликає в нього хвилювання за якість.
Незалежно від того, чи це верлібри, чи римовані вірші (останніх дуже мало), тексти Коцарева тяжіють до розмовності, невимушеності, водночас багато в них звукових ігор, як от:
Минають роки і руки,
Раки свистять,
Мов на роздоріжжі міліціонери
Ці тексти створено для промовляння вголос, а не для читання очима, бо саме звук, музика, голос, тобто повітря та його коливання, є їхньою стихією. І це помітно також у тому, що автор не має уніфікованого підходу до пунктуації, для нього це — ніби другорядна справа, і в результаті різні вірші оформлено по-різному. Деякі тексти мають всі потрібні пунктуаційні знаки, деякі не мають жодного, деякі не містять лише ком. І всі мої намагання згрупувати їх за цими ознаками і знайти логіку не дали результатів. Хоча я далека від гігієнізму в оформленні поезії (без ком писав ще Аполлінер, є вже ціла традиція такого письма), ідеться про те, що книжка має бути цілісною не тільки художньо, а й технічно. І це, мабуть, уже питання до редактора.
Коцарев О. Цирк. — Тернопіль: Видавництво «Крок», 2015. — 208 с.
