Як же ж метелики можуть заморочити голову і як ж вони багато в чому схожі на жінок. Про це пліткувала з лікарем за професією і колекціонером цих, на перший погляд, ніжних і крихких створінь. Здається, мій співрозмовник знає про них усе, хоча сам і признається — спілкуючись зі справжніми фахівцями і колекціонерами, постійно вчиться і запам’ятовує все нові й нові захоплюючі сюжети з особистого життя окрилених красунь. Хіба ж не здивує, наприклад, їхня витончена здатність стріляти очима. Звичайно, плями у формі очок служать у природі універсальним засобом залякування, але метелики перевершили всіх. Рідкісна тварина не відчує страху, помітивши око, що втупилося на неї, адже пильний погляд зазвичай трактується як ознака агресивності. Саме на цей ефект розраховують метелики, яким удається обдурювати ворогів, демонструючи далеко не ніжні сигнали на крилах. Інколи погляд великих метеликів нагадує погляд хижака, як у метеликів-сов. Коли такі очки промайнуть раптово серед напівтемного листя, мирну пташку охоплює жах. Втім, мімікричні хитрощі кожна тварина, комаха отримують від природи як свій ексклюзив, але метелики...
Не можна навіть заперечувати, що висловлювання «шукайте жінку» придумали біологи. У мене, скажімо, є в колекції самець метелика з сімейства парусників, але де його самочка? Вона абсолютно невловима, і за моїми відомостями її немає і в інших, веде далі співрозмовник. Саме існування цих африканських красунь довгий час залишилося справжньою загадкою для натуралістів. Посилали експедиції за експедиціями, але вченим так і не вдалося упіймати їх. Нарешті було виявлено перший екземпляр. І не в серці екваторіального лісу, а в Парижі у одного торговця, що зберігав дорогоцінну самку під склом. Музеї і колекціонери пропонували за неї чималі гроші, але комерсант не погоджувався розлучитися зі своїм скарбом. Після його смерті спадкоємці все ж продали метелика. Тільки-но його витягли з-під скла, як він розсипалася на порох, поточений за довгі роки просто наскрізь паразитами. І сьогодні він майже невловимий.
Слухаючи далі, виразно розумію — не варто будь-що ідеалізувати надмірно.
Ви думаєте, досконалі аристократки харчуються дієтичним нектаром? Ні, ніжна зовнішність у деяких легко уживається з пристрастями хижака. Ошатні модниці люблять поласувати й останками тварин, що гниють у лісі, вони здатні вловити навіть найслабкіший запах падалі і десятками летять на нього з усіх околиць. Самки хараксів до того ж охочі до гниючих плодів, звідки вони жадібно висмоктують сік. Від цього по-своєму досить сильно п’яніють і, піднімаючись у повітря, якийсь час виписують невпевнені зигзаги.
Рефлекс уникнення навчив метеликів використовувати отрути, природно, загримувавшись — йдучи, правильніше, в польоті на справу, як у модного візажиста. Вони вміють отримати користь зі своєї яскравості і по-своєму віддячити. Адже раз у житті спробувавши на смак такого метелика, як маленький красик веселий, важко встигнути передати родичам досвід невдачі. У крові метелика міститься одна з найсильніших отрут — ціанід. Червоні візерунки на його крильцях, мабуть, були надто спокусливі. Один метеликознавець якось відзначив — непривабливих метеликів не буває. Варто лише придивитися до капусниці. Хіба ж її ситцеве вбрання — одяг простачки.
Думала, мабуть, метелики — це вигідний бізнес, але, почувши пояснення, зрозуміла — у багатьох це кохання, а не просте хобі.
Вкладати гроші у метеликів більш ніж не вигідно. Це не монети, не антикваріат, не нерухомість. Бізнес на біржах, якщо коротко, зводиться до спілкування, обміну або купівлі сертифікованого екземпляра, якого ще немає в колекції. Переважно у колекціонерів зібрані метелики, вирощені на фермах. Там тиражують не лише красивих особин, але й екзотів, ендеміків. Тепер їх розводять як тюльпани, гвоздики, троянди. Природі це не шкодить, а я закохуюся у кожного придбаного метелика, зізнався цінитель яскравої краси.
Найцікавіше, що з моїм співрозмовником ми збиралися поговорити про абажури, з тих, які зараз можна побачити, мабуть, тільки у старих фільмах. Їх масово викидали в 60—70-ті роки минулого сторіччя, і вони сумно, притиснувшись один до одного, цілими купами рябіли серед іншого сміття, нагадуючи екзотичних, але вже нікому непотрібних метеликів у місці останнього свого притулку — на звалищі. Хвиля не завжди цікавого мінімалізму, що змітає все на своєму шляху, захлеснула тоді, здається, всіх. Із квартир виміталися разом із абажурами й інші носії міщанського смаку — серветочки, статуетки, милі (як зараз зрозуміло) дрібниці. Їх викидали з радістю — адже попереду оновлення, але розуміючі або випадкові руки багато чого підібрали і зберегли. Хтось перепродавав, хтось прихистив — і ось знову все в моді. Абажур же купити нелегко, вони просто не збереглися, щоправда, цікавлять вони не всіх. Ось і доводиться, якщо раптом перейнявся метою придбати такого артстариганя, шукати умільця, який відтворить ретропримху, склонувавши, за тодішніми мірками, міщанську убогість, і допоможе обігріти затишком. Абажур, тут і сперечатися не варто, безумовно, володіє чарівливістю заспокоєння. Виявилось, що шанувальник метеликів теж у пошуку старого абажура. Думаю, він йому нагадує метеликів.
Якийсь час сама бігала столичними галереями у пошуках такого майстра, але допоміг дивний комунікатор і рідкісний всезнайко, колекціонер усього того, чого немає у решти, незамінний Алік. Одразу ж пожартувала — ти, Аліку, незамінний, як омега-3, жирні кислоти. Здається, він образився і теплий жарт сприйняв за іронію. Виходить, і жартувати треба обережніше, мабуть, не вмію.
Отримавши від нього сигнал, що в одній із галерей висить абажур, який не продається, а прикрашає інтер’єр, все ж вирушила за адресою. У Галереї «36» здивувалися і пояснили — це нам подарував друг. Він абсолютно не займається подібними речами, дуже заклопотаний серйозною роботою і навряд чи погодиться. Проте ввічливо дали телефон, спробуйте. Коли додзвонилася незнайомому умільцеві, мабуть, тон у мене був досить прохальний, а вираз очей, не бачила, але, мабуть, як у голодної кішки.
Валерій теж здивувався такому проханню і розповів, що на гостинах у друзів він завжди дратувався від холоду денного світла, встановленого в галереї. До того ж, коли ми довго розмірковували про життя, у чарчині завжди відбивався, як сиве волосся, контур довгої нудної лампи. Ось і придумав їм абажур з усіляких відходів. Погодьтеся, під абажуром здається, що все добре. Мене ця фраза миттєво зігріла. Далі почула, як Валерій почав уже планувати — треба буде побігати по секондах, знайти тканину з минулого життя, дріт. Слухала із задоволенням, хоча остаточно ми ще й не домовилися.
Звичайно, дуже хотілося б зустрітися з цим невідомим умільцем, намацати, що ж для нього означає абажур — спогад про дитинство, пам’ять від улюбленого фільму, цінність нев’янучого шарму. Мабуть, у мене професійно змінився тон — від прохального до ділового, навіть наполегливого, і співрозмовник якось насторожився. До чого така прудкість. Ні, ні, почула у відповідь.
А даремно. Щоправда, ще не вечір і сонце ще в зеніті. Знаю, зі своїм абажуром вже не розминуся.
От і добре. Буде колись.
