Довіряти власній пам’яті — справа невдячна. Бо часом замість логічної і цілісної структури певного досвіду бачиш химерний калейдоскоп з емоцій, подій, місць і людей, який здатен показати хіба уламки. Мабуть, саме тому реконструювати власні відчуття під час окупації Донецька не те що б важко, а просто неможливо. Адже крізь калейдоскоп життя бачиш саму розгубленість дітей, яким раптом повідомили, що їх завтра відправляють у дитячий будинок, а в їхніх домах тепер будуть жити інші люди. Хтось навіть називатиме їхніх батьків мамою і татом і проситиме заспівати колискової перед сном.
Коли я подумки повертаюся до моменту, який, з великою умовністю, можна назвати збиранням речей, то розумію, що ніякого збирання речей у моєму досвіді не було. Я тільки пізніше читала про нього у віршах українських поетів (переважно тих, в кого переселенського досвіду немає), однак просто не пам’ятаю його. Мабуть, тому, що у мою сумку потрапляли речі геть випадкові. Старенькі ляльки з відбитими руками, ведмедики без очей і смішні машинки, на яких далеко не поїдеш. Однак їхати довелося довго. Власне, ця дорога війни щоразу завершується новою й новою розвилкою. А хіба на війні потрібні іграшки? Але діти є діти, хоч би скільки років їм було: десять, тридцять чи сімдесят.
Однак якби мені довелося ще раз полишати власний дім, я, мабуть, знову взяла б щось дурне і необов’язкове. Не речі першої необхідності, так би мовити. Родинні фотографії, без яких відтворення пам’яті й відчуття власної присутності в певному часопросторі щоразу перетворюється на марну Сізіфову працю. Листи й записники, щоби чути голоси дорогих людей, багатьох з яких вже давно немає на цьому світі. Хоч, щиро кажучи, цього скарбу після ХХ століття у моєї родини майже не залишилося. Квіти, які я власними руками прирекла на смерть, адже поливати їх не було кому, бо вони живі, вони про життя. І це не перелік бойових втрат, радше розуміння, що дім неможливий без іграшок, які дозволяють відчувати себе дитиною, якій під силу творити власний світ. Часом смішний, часом безглуздий, однак свій, захищений.
Мій дід Іван потрапив до дитячого будинку геть малим, коли йому було два роки. Я не знала його, тому й розпитати бодай щось про це не мала можливості. Але ось ми зустрілися, кожен у своєму дитячому будинку війни: він – Другої світової, я – російсько-української. Які в тебе були іграшки, діду? Чи були в тебе іграшки? І ми мовчки дивимося одне на одного і ніяк не можемо подорослішати. Дивимося з неіснуючої спільної фотографії, яка назавжди загубилася у родинному альбомі історії.
