Коли мить мурчить лагідно, хочеться позабавлятися, якщо ж вона, пустотлива й вередлива, десь об щось спіткнулася або забула мою адресу, сама її вигадаю, приголублю, зліплю з того, що під рукою, потім закохаюся, потім енергетично підживлюся, і ось він — сюжет. За роки шаленого газетного репортерства, до речі, не модифікованого, як фальшиве обличчя однієї парламентської Фурії, злий вираз, який не врятував навіть шкіряний дорогий капелюшок, в якому її нещодавно навіщось заскочили цікаві. Просто капелюшок такий само агресивний, як і ця самозакохана пані. Проте спасибі їй, своїм прикидом вона підказала мені тему, щоправда, на неї більше не витрачатиму слів — настрій довірчий може вивітритися, і оком не встигнеш моргнути. До того ж мета розмови, по суті, спонтанна, а отже, ляклива, а тому вразлива, захоче і спливе ще до того, як народиться. Та й бажання аж ніяк не супертяж, можна написати, а можна — й ні, та все ж напишу, можливо, стане комусь у пригоді.
Щось підказує мені, що немає життя поза душею, все має пам’ять і флер повнокровно наповненої присутності: є настрій, навіть без допінгу дорогих подорожей і не завжди стабільного домашнього бюджету після тарифного стриптизу, і ось він поруч. Настроєвий флер у духовці, як у старій сумці, не живе, він любить відроджуватися, ніби на порожньому місці, щоправда, в обніймах із ненудним тонусом. Так от, закортіло мені написати про одну дрібницю, навіть по-своєму вибачитися перед нею, оскільки виходить, що її, витончену і фантазійну, ніби засудила до довічного ув’язнення в шафі. Надягла я цей капелюшок лише раз для фотографії, портрета, так буде точніше. Я, тоді 36-річна, вбачала в цій ідеї ледь помітні витончені нюанси, загадковість і безумовну оригінальність. Фотохудожник, до якого прийшла, був чудовим професіоналом, і все обіцяло цікавий результат. Не знаю чому, але фото вийшло пласким, зовсім не загадковим, можливо, тому, що в моїх очах легко читалося супербажання бути особливо гарною, ніби не на щодень, тому погляд вийшов напруженим, навіть колючим, авжеж, якщо чесно, в житті так ніколи й не дивилася на світ. Чоловік одразу ж заховав цей портрет на антресоль, сказавши, що цю жінку в наш дім не пустить. На цьому моє знайомство з капелюшками само по собі скінчилося, та й під час репортерства у щоденній газеті, вічній метушні і відстанях якось безглуздо ще й ловити капелюшок на ходу. Одне слово — зав’язала, не розпочавши, але це не означає, що не стежила, не вивчала, не придивлялася, інколи завмираючи, вражаючись вічній грі капелюшка зі своєю хазяйкою, звісно, якщо бачила роботу справжнього майстра. Адже на таке враження досить лише миті — і збагнути вічний посил: капелюшок — завжди капелюшок.
Хтось скаже — інструмент самоствердження, своєрідна втеча від реальності, неусвідомлене бажання змінити звичний спосіб життя, навіть виразити свої політичні погляди і устремління, а хтось думає, що носіння капелюха — своєрідний маніфест. Але ж це простий аксесуар, — запитали одного дня у Філіппа Трейсі, якому в мистецтві капелюшної справи ХХ століття важко знайти рівних: йому належить винахід усіх головних знахідок, починаючи від головних уборів для коронованих осіб і закінчуючи складними творами мистецтв для колекцій. Він став першим в історії капелюшником, в якого відбувся показ у рамках тижня Високої моди в Парижі. Його роботи відводять місце не лише на подіумах і полицях бутиків, про його капелюшки мріють і ті, хто може купити, і ті, хто — ні, тому що вміє майстер використовувати простір навколо особистості, тож може вмить перетворити практично будь-яку жінку на красуню, і в цьому немає перебільшення. Він стверджував у відповідь, що капелюшок не аксесуар, а акцент, головна деталь образу, що робить його легким, грайливим і нетрадиційним. І ще він якось зауважив: «У всіх у нас є голова, від самого початку люди прагнули свою прикрасити, і точно продовжуватимуть це робити за допомогою тих чи тих форм. На цій емоції ми і граємо. До того ж капелюхи — це весело».
На початку своєї кар’єри Трейсі жив і працював у підвалі своєї наставниці, головного натхненника і клієнтки Ізабелли Блоу. Вона увійшла в історію сучасної моди як зразковий стиліст, першовідкривач талантів, а ще — ексцентрична модниця з особливою любов’ю до капелюшків, які вона носила щодня. По суті, пані Іззі, як її називав Трейсі, як і він, були одержимі капелюшками. Вміння не боятися робити виклик, чітко знаючи, що є відправною точкою костюма, Трейсі продумував капелюшок для весілля своєї наставниці, Ізабелли, а потім упродовж життя продовжував творити і для неї, і для інших, не відходячи від своїх основних принципів — виготовляючи індивідуальне замовлення, думати про те, як зробити людину красивішою і щасливішою. Майстер, стверджують, — нікому не говорив, мовляв, я маю є капелюшок спеціально для вас. Він завжди створював дуже різні, емоційно насичені й глибоко особисті речі. Ось слова Трейсі, які мене не здивували, а вразили: «Я багато чого навчився, і тепер розумію, що можу змінити світ, принаймні його ставлення до капелюхів».
Мене ця розмова про капелюхи, про великого Трейсі, налаштувала на особливий лад — свій маленький капелюшок, який тихо і скромно жив у темній шафі всю свою молодість, витягла, здивувавшись, що той не лише зовсім не застарів, а й не постарів, і почала шукати йому місце в інтер’єрі моєї вітальні-майстерні. Про мій давній недолюблений, який, до речі, виявився зовсім не злопам’ятним, точно не скажеш — непомітний, тихий, скромний. Він ще за народження мав паризький шарм і, якщо можна так сказати, сильний характер і твердий почерк. Ну, не пощастило з хазяйкою, не дала вона змоги його ж вигуляти, проте тепер настав момент істини: пурхаючи помешканням, шукаю місце для цієї забутої королеви, заздалегідь усвідомлюючи і репетируючи аншлаг вражень моїх друзів.
Може, все ж таки приміряти перед дзеркалом, промайнула тиха думка, але не відчувши у відповідь первинного тяжіння, все ж вирішила — у моєму домашньому музеї їй буде набагато затишніше, ніж мотатися на мені по метро, щодня пішки і все якщо не бігом-бігом, то у звичному жвавому темпі.
Спасибі капелюшку, що так і не згодився як прикраса, але ж ми знайшли компроміс і нарешті зустрілися.
Може, все ж таки приміряти.
