Щодня в метро, стоячи на пероні в очікуванні потягу, машинально дивлюся під ноги на знайомий жовтий розділовий кружечок, що закликає тримати дистанцію, додавши шанобливе please. Навкруги, в передбачуваному вільному півтораметровому просторі, майже завжди вміщається осіб п’ять. А please, мабуть, занадто ввічливе звертання, не всі навіть і помічають його. Втім, зараз ковідні розмови та тривоги так густо відтіснила військова тема з особливо широкою перспективою, в якій, як не дивно, іноді звучить це таке ввічливе please.
До речі, натяк «тримати дистанцію», буває, виникає і в ділових стосунках, неначе нізвідки. Ще вчора його і близько не було, а сьогодні тут як тут. Зазвичай людині непросто розкрити свій власний «чорний ящик», як мінімум — немає бажання, як максимум — навіщо ця чиста правда, краще її припудрити, або вкутати тональним кремом, або пройтися легеньким лазером. Хоч і зрозуміло, що грим — це брехун і хитрун, та іноді з ним якось затишніше. Для мене це, по суті, чужі думки. Завжди впевнена: все, що дається легко, і є твоє. А особливо аналізувати, тривожно заглиблюючись, якось не хочеться.
Сказати, що тло, особливо останнього місяця, пригнічує — буде недобір, лякає — перебір, а пресує — це достеменно. Висновок мій для себе, і не лише для себе: будувати день набагато чіткіше, більш зосереджено, нічого не відкладаючи в довгу шухляду.
Ось сьогодні, наприклад, вийшовши зі свого під’їзду, якимись новими очима, більш ніж уважно оглянула свій двір. Не можна сказати, що це якийсь особливий двір, крім того, що він у самісінькому центрі міста в оточенні розкішних готелів, жирних офісів і туристських маршрутів. А так — двір як двір. Ось оглянула я його й подумала: а де ж тут може бути моє потенційне бомбосховище? Якщо несправжнє, то хоча б якесь укриття. Чесно кажучи, ніколи в житті не бувала в бомбосховищах. Загалом оглянула я його і зрозуміла: в разі умовного «чорного понеділка» всі підвали дуже давно розпродані комунальними службами, і там дистанція дуже давно окреслена, величезний вишуканий готель, який років п’ятнадцать тому розташувався у дворі, забравши його більшу частину, звичайно, зберігає інтригу. Адже я добре пам’ятаю, коли він споруджувався, яка глибина, напевно, триповерхова, була запланована, і, по суті, там і є все це господарство. Впевнена, що бомбосховищу тут теж місце знайдеться, але хто ж туди пустить? Хоч ніби по-сусідському, живемо в одному дворі, та, думаю, там, напевно, вже давно всі місця пронумеровані та розписані. І зовсім не варто сподіватися, що мармеладні гойдалки гойднуться й у мій бік. Так що розраховувати, що, мовляв, «добрий день, я ваша тітка» зовсім не варто. А вдаватися до словесної сльоти й поготів не вмію. Краще вже сьорбати скромний супчик і якось зберігати свій абсолютно робочий стан.
Ось, вирішила, складу план нагальних справ. Думаю, так вирішив багато хто в сьогоднішніх реаліях. Зібрала документи в сумку, але вони в мене завжди на місці. А потім почала складати план за пунктами. Але коли перечитала його, подумала: ну що це за бебі-шпинат у голові? Першим пунктом — стрижка. Я знаю, що коли я підстрижена, все добре, це дуже дисциплінує, я абсолютно готова до чіткої роботи. Так що користь очевидна. Але якось смішно для першого пункту. Але ж... Значить, для мене не смішно.
Потім зрозуміла: як це чудово, що в мене з банками немає ніяких відносин. Нічого не потрібно там знімати, хвилюватися. Міняю іноді, але це, так би мовити, дрібниці. Свого часу про мої гроші вже потурбувалися, привласнивши їх, «друзі», а я їм вчасно культурно не сказала keep your distance, please. Але це було давно і вже майже не має значення.
Ну, звичайно, четвертим пунктом у мене було підтягнути всі мої зобов’язання щодо роботи, замовлення всілякі. Тут потрібно зосередитися і бути чіткою та легкою. Але ось із легкістю якраз можуть бути деякі проблеми. Якось я навіть запитувала друзів, товаришів по роботі, тих, із ким спілкувалася в інтерв’ю або репортажах, чи легка ця легкість? Не маю на увазі статки. Чи завжди вона в подарунковій упаковці, в сприйнятті життя, у відчутті його? І збагнула, пам’ятаю, як підтвердження своїм думкам: якщо щільно працювати й уміти тримати паузу, то зовсім не обов’язково ставати загнаним конем і всіх стомлювати своїми проблемами. А деяка приваблива непрактичність для матеріалу навіть може бути ніжною делікатністю, як перший акт «Жізелі», зізналася мені якось одна знайома актриса. В актрис порівняння, звичайно, свої. Адже легкість легка тоді, коли всередині міцний стійкий стержень. Це не всім зрозуміло й очевидно, як і вміння постійно жити в обіймах дисципліни, не пускаючи у своє життя недолугі сюжети.
Ось склала план якийсь наївний, якийсь нелогічний. Але це як для кого.
А ще я помітила, продовжуючи оглядати свій двір, що розкішний готель, який вікнами з одного боку виходить у наш двір, і я ці вікна добре бачу кожного вечора, особливо помічаю, що вони були довгий час зовсім темні (це дуже зоряний готель, і там усі гості vipові, напівvipові або просто грошовиті зупиняються), так от, тепер щовечора всі вікна світяться. Стільки приїхало до нас люду, що вечорами з вікон я прочитую: журналісти світових ЗМІ, фахівці багаторівневі, не знаю хто ще... І, як сказала мені одна дуже відома лікарка і, так би мовити, творча і по-своєму цікава, звичайно, про діагноз одного хворого: це цікавий медичний випадок. Мені здається, що Україна зараз настільки гостро (звичайно, не так, як би ми хотіли), багатогранно цікава світу, що цей комфортабельний готель ожив. Тому що колеги хочуть бачити все зблизька, мати свою думку. А я думаю, що їх цікавить і думка киян. Я ні з ким із них не зустрічалася, але вирішила, що вони мимохідь можуть бачити мої вікна теж. Побіжно, ніхто не вивчає мої вікна та вікна всіх інших моїх сусідів. вивішених
Якось улітку, згадавши несподівано навіть для себе, я гуляючи, побачила улюблені мої нехитрі вироби — такі домашні килимки. Строкаті, наївні, сплетені з клаптиків, обривків веселих тканин, які, підкоряючись задуму, утворюють круглі веселкові п’ятачки, розраховані на людину. Вони зазвичай продаються на всіляких блошиних і відверто неоковирних ятках, але в будь-якому оточенні вони мене хвилюють. Я купила одного разу роботу студента старшого курсу художнього внз тільки через те, що він не пройшов повз колись розвішених на сонці ось цих дивовижних простеньких килимків і, взявши пензля, цей літній день схопив. Сюжет простий, як і килимки: на скромному ганку сільського будинку в оточенні, зрозуміло, фруктового саду, розвішені різнобарвні ці килимки. Щойно випрані, сушилися на сонці, а воно, повільно смакуючи, випивало з них вологу, пестилося і притискалося, ніби назавжди вирішило залишитися на цьому кольоровому клаптевому лужку. Схоже, подумала я тоді, роздивляючись картину, що яскравому сонцю та килимкам було абсолютно байдуже, як їх сприймає оточення. Але ось він, цей молодий художник, не пройшов повз. І я, чесно кажучи, дуже його розумію.
Так от сьогодні, першого лютого, коли вже відчувається перший подих весни, вирішила я свої килимки, а їх у мене багато, швиденько випрати. Хоча вони у мене і так чисті, але я їх освіжила та розвісила на зимовому своєму балконі, та сонця, не було, а мені так захотілося прикрасити свій балкон чимось весняним, яскравим, невмотивованим, було навіть смішно. Ну ось узяла й розвісила. І уявіть собі, настрій став таким очікуваним, я так його хотіла створити і створила. І зрозуміла, що завжди можна знайти причину для щастя. Ось я зараз дивлюся на килимки і у цю мить я щаслива.
І нехай журналісти, якщо шукають нюанси, побачать мої килимки і зрозуміють, що ми нічого свого не віддамо.
Мої друзі, хто пішов опановувати стрільбу, одна актриса, яка працює під зав’язку, тому що у неї п’ять кредитів, і для неї найкраща косметична процедура — це сплачений і закритий ще один кредит, вона пішла на курси надання першої допомоги. Це ж, власне, не для війни треба. Першу допомогу опанувати кожен із нас повинен для мирного життя.
І коли я дивилася на свої килимки, я зрозуміла, що теж приєднаюся.
Так що все буде добре.
