Мене заводять нові слова. Буває, чомусь не запам’ятовується з першого разу — пусте. Завжди під рукою знайома процедура — розчленування. Пограєш словом і так і сяк, знайдеш його слабке місце. І ось воно вже ручне, віддано дивиться в рот, ніби просить: вимов, не забудь, ти ж мене приручило. До речі, так легко вивчати іноземні слова — роздягнеш їх, а потім складеш, як тобі зручно. І нікуди не подінуться — ручними стануть.
Зі словом «кіноа» спочатку не склалося, якось вислизало від мене. Вся річ у тім, що, не проникнувши в особисте життя його господаря, що сховався під цими літерами, не спробувавши його на смак, не дізнаєшся, чому, власне, якась крупа — і чоловічого роду. Ось назва і не фіксувалася. Один знайомий, молодий кухар, перебуваючи на шляху до своєї просунутості, повернувшись із Франції, де стажувався (до речі, повністю за свій рахунок, заощаджуючи там на всьому, окрім кіноа), розповів дивні історії з особистого життя цієї самої рослини. Після тієї зустрічі (з кухарем) і мене захопив цей злак, а може фрукт чи крупа-борошно. До речі, з досить серйозним життєвим пробігом, а от, виявляється, і не знайомий мені.
У стосунках будь-якої пари бувають хвилі, але на них завжди можна зайнятися серфінгом, якось сказав улюблений актор. Звичайно, він мав на увазі не кіноа, я ж маю на увазі саме його. Отже, мій «серфінг» з кіноа.
Перед тим, як відкрити його досьє, зателефонувала до декількох ресторанів у районі центральної «золотої милі», аби дізнатись — чи є в їхньому меню такий інгредієнт.
У «ІнтерКонтиненталі», зв’язавшись із шеф-кухарем, відповіли: поки що не використовуємо. У «Княжому граді», куди заскочила дорогою, порившись у меню, з’ясувала: на жаль, немає. У «Рибному базарі» надихнулася — знаємо цей супчик, але у нас немає. У «Гранд Готелі Fairmont», куди збиралася звернутися із самого початку, довелося трохи почекати, поки менеджер консультувалася на кухні. Отримала чітку відповідь, розраховану на справжнього покупця, який може принести гроші: зараз немає, але якщо ви зробите замовлення, доставимо з будь-якої точки світу. Ввічливо подякувавши за перспективу, яку не входило до моїх планів оплачувати, заспокоїлася. Напевно, буде дешевше себе доставити туди, де є кіноа.
Навіщо ж мені він, чи воно, чи вона — така нині модна рослина і, як стверджують обізнані, крутий продукт харчування.
Отже, мій знайомий кухар вивчив все, як перед іспитом; відчуваю: він має намір впровадити кіноа в київське життя. Уточню — розраховувати при цьому на соціальні ціни не варто. Повторю все за ним і я. Чи то жартома, чи то всерйоз він навіть стверджує, що хтось десь висунув ідею нинішній рік оголосити Міжнародним роком кіноа. Тепер довідка — цитата: «Це однорічна рослина сімейства маревних, до яких також належить лобода і саксаул, а з корисних — буряк і шпинат. Насіння цієї рослини, нарівні з картоплею і кукурудзою, споживали навіть давні інки. Проте кіноа — аж ніяк не зернова рослина, тобто не злак. Його білі, червоні та жовті плоди, що знаходяться усередині квітки, з точки зору ботаніки — фрукти. Кіноа — псевдозернова культура, її по-простому навіть інколи називають крупою, яка до того ж містить значно більше амінокислот, фосфору, заліза, корисних насичених жирів та інших поживних речовин, ніж будь-який інший злак. У ньому абсолютно немає клейковини, проте дуже багато білка, унікального за якістю, дуже схожого за складом на той, яким дивує коров’яче молоко. Для рослини — випадок рідкісний. І ще особливо промовисте: у крупі є триптофан, який допомагає організму синтезувати гормон радості — серотонін».
Найсмішніше, що його, кіноа, можна приготувати як просту кашу, і це при такому родоводі: на одну частину крупи дві частини води, варити 15 хвилин. От і все.
Від співбесідника дізналася ще дещо з особистого життя кіноа, він навіть записав декілька модних рецептів з диковиною. Досить популярними є салати — як солоні (з додаванням оливок, цибулі, сушених помідорів), так і солодкі (з родзинками, сушеною журавлиною, дрібно нарізаними яблуками, курагою, горіхами). Заправити можна лимонним соком і медом. Смакує кіноа з цедрою апельсина і лимона. Кажуть, непогано дружить з манго, авокадо, гранатом, шпинатом і м’ятою, з червоно-чорними помідорами та оливковою олією.
З почутого запам’яталася така собі гостросюжетна кашка (звичайно, назва в неї більш інтригуюча і чарівна), вона так і проситься: зроби це як слід. Потрібно охолодити до кімнатної температури зварений кіноа, окремо поєднати оливкову олію і лимонний сік, порізати помідори, огірок, зелену цибулю, моркву та петрушку. Змішати з охолодженою відвареною крупою.
Зупинка за малим — де купити цю красу. Наприклад, в Америці, як стверджують знавці, кіноа продається в солідних маркетах, не кажучи вже про просунуті ресторани, де використання кіноа в різних гастрономічних сюжетах доволі різнобарвне. Якщо за океаном усі знають про дивовижні властивості кіноа, чому ж так багато там відверто негарних через свою огрядність людей? Могли б хоч частково все шкідливе замінити на кіноа. Не знаю відповіді. Залишається уникнути її, а потім і зовсім піти на пошуки кі-но-а.
Потім подумала: чого, власне, причепилося до мене з усіма своїми подробицями це кіноа? Адже не знала досі цього нового солдата вічного флірту з гаманцями, що жадають усього найкращого. І нічого — гормон радості досі не зраджував.
Зварю, мабуть, собі, щоб заспокоїтися, жменьку розумного гірського рису, який приємно потріскує на зубах. Та все ж вирішила: коли дістануся до нього (кіноа), відразу з’їм дві порції. Не знаю — чи то пострахала, чи то пообіцяла собі. Зі мною таке вже бувало, коли вперше потрапила в Париж. З юності замріяно випещену знамениту башту пройшла пішки двічі, хоча поруч для всіх нормальних працював ліфт. Провінціали — ми такі.
Кіноа, виправдай мої сподівання, і я закохаюся — здається, навіть почала подумки обіцяти. Це від того, що думала: нескоро вдасться спробувати таємничу смакоту.
І раптом згадала про один дуже яскравий київський магазин, де все good і лише good. Зателефонувала — і точно: є пакетики 250-грамові червоного кіноа. Пригадую, — здається, крупа набуває відтінку квітки — і відповідно буває білою, червоною і жовтою. Вмить схопилася, одягнулася, як солдат, і — на маршрут. Це ж треба — що робить з людиною бажання.
Не передати б куті меду з цим самим серотоніном. Що робити тоді з надлишком гормону радості, кому скаржитися? Так і до «психушки» добіжиш; здається, вона десь недалеко, на Куренівці.
