Смутку лише подай знак, і він тут як тут, з радістю розкриє обійми, у нього завжди знайдеться час для того, хто прагне в його чіпкі обійми. Вчасно себе пропилососити допомагає все, що допомагає, нагадувала собі, інстинктивно намацуючи багато разів перевірені рятівні зачіпки. Та вони не давалися. Перед очима стояв покинутий, контужений, усіма забутий напівзруйнований будинок. Гайвороння давно обрало крізні, без скла, вікна будівлі для своєї щоденної розминки — грає між собою в наздоганялки посеред галасливого міста, нападає із-під укриття будь-якого архітектурного завитка, можливо, тут і ночує. Ще помітні доброякісні відкоси, венеціанські вікна, які не втратили шарму, поруч над великим виступом — кокетлива решіточка, але я дивлюся на камін. Він притиснувся до однієї з осипаних стін і ніби завис над прірвою, відчуваючи свою беззахисність. Адже змінити своє безглузде існування він не може, зрушити з місця — й поготів. Створений колись для затишку, ставши не за своєю волею руїною, він, як вірний пес, все чекає повернення тих, кого зігрівав.
Якісь уламки літніх репортажів, що не народилися, купчилися в голові, і на рівні нюансів уловлювалася одна із метафор людського життя: стільки пристрастей, зусиль, хвилювань витрачає людина, щоб звити своє гніздо, в мріях завжди вірить, що проживе тут красиве, яскраве, як на картинці, життя за правильною адресою, а порив жорстокого вітру через чиєсь невігластво, невдячність, байдужість враз може все стерти, так — мимохіть. Якось спостерігала на Володимирській гірці, як молодята запускали величезний, не менше метра у висоту, ліхтар із запаленою свічкою всередині. Його ніжно узяв вітер під руку, повів за собою, пообіцяв висоту і далечінь та кохання до смерті, а потім, мабуть, передумавши, жбурнув ошатний, урочистий, із серцевиною, що світиться, ліхтар на гілки високого дерева. Той навіть не повірив, адже тільки-но злетів, сповнений надій, і заметушився, рятуючись. Вогонь все зрозумів раніше, обм’якнувши, заснув, навіть дуже швидко. Напевно, щоб не мучити себе даремно, адже сили нерівні.
Один відомий режисер, що викладає студентам драматургію, часто повторював: «Я вам викладаю лише таблицю множення, яку потрібно вивчити і забути, а далі все залежить від вас». Приміряючи його слова на наше життя, подумала: або ми таблицю не вивчили, або забули, що все залежить від нас. Усі ці щемкі тумани навіяли літні тиняння київськими задвірками, ні, не кишеньковими, які вже стали туристичними, маршрутами, а знайомими лише трепетним колекціонерам, що обходили й обнишпорили різні київські закутки і тупики, що знають такі подробиці, про які ніде і не прочитаєш. І одного дня ти теж це пізнаєш, отримуючи ніби в дарунок. Моїм гідом у цьому уподобанні став Олександр Пилипенко — невгамовно допитливий, пристрасний збирач історичних фактів, предметів і всього того, навіть не знаю чого, що наповнювало минуле життя, вміє розповідати так, що море подробиць не навалюється на тебе лавиною, а перемежаючись із якимсь розбишакуватим дотепним завзяттям, створює такий творчий заміс, що хочеться дізнаватися все більше і більше. І це при тому, що роки репортерства мене давно запевнили: вже що-що, а Київ знаю дуже і дуже добре. Ні, треба вміти зізнаватися — це не зовсім так: тут ніколи не бувала і тут особливо не вдивлялася, якщо і пробігала, то не зачепилася, вірніше зачепилася, та не зупинилася, щоб, наприклад, вдивитися в декоративні кам’яні рельєфи у вигляді обличчя людини або голови тварини. Ці маскарони — сумні й усміхнені, сонні і пустотливі, похмурі та добродушні — зараз для мене ожили, природно, довірливо розкрившись. Егоїстично приховую навіть від друзів улюблені куточки, де мешкають мої приятелі, по суті, портрети людей, що колись жили, знають те, що потім заново відкриваємо ми всі і відкриватимуть нові й нові люди в цьому житті. Є у мене навіть один особливо улюблений сумний маскарон. Коли, закинувши голову, дивлюся на нього від самого низу до верху, вдивляюся і вдивляюся, сама не знаю навіщо, відчуваю: він може розповісти щось незвичайне, вірніше він і розповідає мовчки, — адже мені достатньо того, що він хоч зберігся ось таким. І нехай собі насуплюється, я пошлю йому рукою поцілунок, і коли-небудь він, можливо, посміхнеться у відповідь.
Ще один сюжет запав у душу. Мудрий старий дуб і немолода липа живуть майже поруч, їх я назвала «не парою». Яка ж це пара — липа і дуб. Та все ж щось спільне було у них: дуб вік свій, схоже, проігнорував. Стояв упевнено, рівно, нічого і нікого не боячись. Липа нагадувала жінку, що ніби обіймає своїм по-чудернацьки зігнутим стовбуром і гілками весь світ, усіх його дітей. Два розкішні дерева — поруч довгі-довгі роки, вони, напевне, і не дивляться один на одного, давно звиклися, а люди давно їх вважають парою, такі вони гармонійні разом, такі відверті. Всі, хто тут опиняється, просять у красивих дерев сили та здоров’я, а ще — нев’янучої краси. Вони, схоже, знаються на цьому. Звичайно, я зо два рази теж притулилася до липи — аж надто вона жіночна, а потім — скоріше до дуба. Чоловіча безкорислива ласка зайвою не буває. І зелена парочка не поскупилася, тепер приходжу до них часто. Знаю: про що говоримо утаємничено нікому не розкажуть.
Нещодавно завітала до Музею культурної спадщини і спочатку завмерла від краси колишньої панської садиби, а нині — пам’ятки історії та культури кінця XVIII — початку XX сторіччя. В експозиції музею ніби зібрані смуток, печаль, кохання і знання українців, змушених свого часу покинути батьківщину, але які вміють так щиро і ніжно створювати свою Україну довкола себе і на чужині, що назвала в думках усе, з чим тут познайомилася, музеєм самотнього кохання.
Завідувачка Василина Боровик розповіла, що недавно була дуже схвильована, приймаючи в музеї рижанку з тридцятирічним стажем українку Тетяну Дудченко. Жінка приїхала до Києва на День Незалежності і прийшла в музей, щоб запропонувати свою виставку рушників з українськими та латвійськими орнаментами. З роками туга за батьківщиною лише посилюється, зізналася вона.
Провідний науковий співробітник музею Павло Хоменко мене просто вразив, захопив своєю образною розповіддю про яскравих особистостей третьої хвилі української еміграції. Не було в його одкровеннях уторованих шаблонних висновків — у кожному сюжеті відчувався його особистий пошук, пошана до тих, хто створював цей музей, учив і його. Прекрасний оповідач, він просто зобов’язаний почати писати, що йому і порадила. Упевнена: у нього все вийде. У хлопця є мрія — попрацювати в бібліотеках світу, де ще багато безцінних документів і фактів, важливих і для історії, і, зрештою, для поповнення музею. Звичайно, грошей на науковий пошук такого формату немає і не очікується. Шкода.
Ще говорять, що Павло так віртуозно веде екскурсії по відомому будинку з химерами, що його знають далеко за межами Києва. Раптом розумію, що там, усередині цього чудового будинку, я сама і не була. Нічого, в одну із субот, коли там день екскурсій, надолужу.
Уже не покидає думка, як уплести в свій новий колаж олівцевий ескіз мого самотнього маскарона. Де ж ця вулиця, де цей будинок, де живе мій друг-маскарон, не скажу.
Я — однолюб, і він, схоже, теж.
