Коли кількість телевізійних програм, присвячених зіркам і так званим вічним бебі-дол у професії, давно перевищила наявність справжніх зірок, а вони на щастя у нас є, стає якось сумно і прикро за справді талановитих акторів. Вони, щоправда, не завжди відомі і знайомі всім, але їм можна говорити неголосно і їх усе одно слухатимуть, такі підкоряють простір. Пускати під укіс наш час і настрій телебачення вміє спритно — от і миготять ці маски день у день і хотілося б їх не бачити, але мимохідь натиснеш кнопку, а вони ось — вже тут: загальнодоступні, однакові, без комплексів, але з амбіціями, дивують лише своїми силіконовими родовищами та примітивною впевненістю, що це непомітно, а популярність, як їм здається, все спише. Утім, це не головне. Головне для них потрапити в обойму, дивишся і сеанси навіювання дадуть ефект, і така собі середня актриса вже з погано приховуваним сарказмом зверхньо зізнається, мовляв, якщо мені і пропонують проби, я не відмовляюся, я серйозна актриса. Мені ж, певно, не помиляюся, спостерігаючи за її мімікою, легко прочитати її справжні думки: «Як? Мені і проби? просто смішно». Напевно, нам треба всім аплодувати стоячи її згоді, щоправда, в результаті у такої самовпевненої, не обтяженої талантом персони, вийде, як завжди, щось приглажене, але давно видиме. Ще один новий клон, як і багато серіалів. Нудьга. Ще шість років тому існував поруч з Пейзажною алеєю маленький старенький кінотеатр, де крутили теж старенькі фільми, але які! І не просто крутили, а створювали інтелектуальний бенкет, частіше для інтелігенції, яка не обтяжена життєрадісними фінансами, але осмислено збирає все незвичайне, постійно шукає чогось нового і непізнаного. Якось, пам’ятаю, одного зимового вечора, я опинилася в тому кінотеатрі, знайомлячись з фільмом 100-річної давнини, по суті, з юною Гретою Гарбо, легендарною актрисою ХХ століття. Фільм який, по суті, був її дебютом і називався «Безрадісний провулок». Створений він був 1925 року, тобто майже 100 років тому. І треба ж, далекий туман старого фільму, розпач холодного нерозуміння, порятунок, принесений коханням, так пограли у світло й тінь, що ті сто років, які поділяють ті події і сьогоднішнього глядача, мій погляд, тієї студентської молоді, яка на першому ряду грілася, як я зрозуміла, кавою з термосів, (мабуть, тут вони не вперше і знають, як тут прохолодно), просто зникли. До того ж музичний супровід тоді зламався, і єдиним звуковим ефектом були скріплені однією планкою дерев’яні старі стільці, які від холоду в залі, на мою думку, теж поводилися особливо нахабно. Та що від них чекати — як піонери в строю, вони залежали один від одного і завжди дружно відгукувалися на чийсь необережний рух і одразу протяжно і жалібно стогнали. Пам’ятаю, думала тоді, кутаючись у курточку, що до кінця, швидше за все, не досиджу, але потім відмахнулася — скільки витримаю, все моє. Артистичного вигляду ведучий клубу, здається під назвою «Ракурс», відкривав історію створення фільму, причому образно та грамотно, головне не притомно солодко, бо щиро. Щоправда, часто вибачався, що музичний супровід відмовив, що прохолодно в залі, «це м’яко сказано», словом за відверту бідність. І все ж бонус кожного вже був у тому, що, відірвавшись від звичного домашнього екрану, часто з барахляним відеорядом, ми опинилися в кінозалі і непомітно поринули в особливе дійство, навіть припинила нарешті дратуватися, чуючи, як жінка в ряду за мною по телефону, хоч і тихо, але когось весь час наставляла: «зав’язуй шнурки через не можу, повтори хоч п’ять разів, прийду — перевірю», пообіцяла вона, як маленькому школяру, але я тоді зрозуміла, вона розмовляє з дуже хворою людиною. І ось вирвалася в кіно на кілька годин, а всі думки вдома. Буває.
І хоч кажуть, що пам’ять — це новеліст, а не фотограф, але, дивлячись на життя 1925 року, ніби відчуваєш, що і немає між нами цих десятиліть, адже все вічне, а в талановитих руках — незабутньо. І вийшло так, що передбачуване рафіноване задоволення від зустрічі і юна Грета Гарбо, що ожила на екрані, все співпало. Пам’ятаю, тоді був дуже пізній вечірній час, на вулиці мороз, а кіно — німе, впевнена була, що не витримаю дві з половиною години, але дуже хотілося. Зараз мені здається, що всі ці передпоказові подробиці не були випадковими, вони так загострили нервові рецептори, що з першої миті вп’ялася в екран, боячись пропустити найменшу деталь подій у Відні 1921 року. На тлі голоду, злиднів — так, у багатьох у Європі було не завжди солодко та гладко, перламутрово світилися жіночі обличчя і тіла, укутані то в шовк, то в особливо скромні хутряні манто з інтригуючими комірами, заманювали дивними капелюшками, насунутими на лоб. Немає нічого прекраснішого, впевнена, елегантнішого, бездоганнішого за моду 1920-1930-х років минулого століття. Тим часом основна інтрига, за всієї соціальної спрямованості, стрічки — все ж таки у грі світла і тіні, що вловлюються чуйною камерою, якоюсь танцювальністю, графічністю прямих ліній, ніби прикритою серпанком сцен, знятих тільки в декораціях. Детективність камери просто вражала, здавалося, що в цьому кінематографічному будинку можна і загубитися, але картина так і створена, щоб на перетині багатьох майданчиків — доль, сьогоднішній глядач (хоча, природно, ніхто тоді й не думав, що через сторіччя когось зацікавить прочитання тих подій) відчув трепет впізнаваності вічних проблем: страх бідності, неможливість уникнути обману, не сприйняття багатими дядечками різних станів і часів, що далеко не всі жінки продадуться за шматочок чогось смачненького. Вічна краса справжнього кіно в тому, що пошук разючих прийомів посилює, але не затінює талановиту суть гри. І Грета Гарбо, ще раз нагадаю, що кіно німе, обійшлася без жодної гротескної надламаності, її гра і сьогодні хвилює, хоча акторська палітра, можливо, всього ансамблю могла б застаріти, та от не схотіла. Талант це талант. Не буду примітивно порівнювати особливе задоволення того вечора з роздратуванням від погано скроєних сьогоднішніх телесеріалів з їхньою майже однаковою інтригою. Останнім часом я побачила таку кількість серіалів, що інтригують майже однаковим сюжетом: де якась хатня робітниця потрапляє під машину багатія, і з цього починаються якісь запаморочливі її перетворення з попелюшки не знаю в кого. Це настільки банально, безглуздо, але такі схеми доволі небезпечні, бо вкорінюють у голови дівчат якісь не ті стереотипи. Добре, все ж таки подумала, що мені не 16 років, мене не обдурити. Щоправда, на мене ніхто не розраховує. До того ж чужий досвід та знання, буває, уцінюються набагато швидше і не лише у чорну п’ятницю. Ось у чому проблема. А гроші заробляти треба, а серіали, вони що, вони завжди під рукою, на жаль. Нещодавно вранці, закінчуючи розминку на тій же Пейзажній алеї, піднялася дерев’яними сходами до Андріївської церкви (до речі, сходи дуже зручні, грамотно розраховані на середню довжину кроку, до того ж елегантну), опинилася біля пам’ятника Проні та Голохвастому, героям «За двома зайцями». Ранній ранок — навколо нікого, ні туристів, ні перехожих, і раптом металева Проня сама собі зареготала, я навіть здригнулася. Звичайно, сотні разів бачила, як туристи, ще до пізньої яскравої осені, натискають потрібні кнопочки, ніби змушуючи (а це новинка не давня) розмовляти голосом актриси, сміятися та жартувати. І все це було дуже інтенсивно, і там щось, схоже, зламалося в пристрої. І навколо нікого, і цей сміх, який ніхто не замовляв, справив на мене особливе враження. Захотілося навіть сказати — не хвилюйся, Проня, твій персонаж точно зірковий, без метушні та гонитви у режимі маскінгу. І все ж — головний секрет у задоволенні, так хочеться бути емоційною заручницею стрічок глибокої гри, насиченої дивовижними нюансами.
Схоже, настав час сходити в театр. Ось там точно за маскою не сховається ні бездарність, ні талант, на щастя.
